Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України

Вид материала

Документы

Содержание 28 Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у бан­ківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Другим принципом У третьому принципі Четвертий принцип П'ятий принцип

Подобный материал:

• Севастопольський інститут банківської справи української академії банківської справи, 179.34kb.
• Економіка регіонів (областей) україни навчальний посібник Рекомендовано Міністерством, 31.88kb.
• Національний банк україни, 41.1kb.
• Правління національного банку україни, 293.44kb.
• Шановні клієнти!, 24.65kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Правління національного банку україни постанова від 21 січня 2004, 1101.8kb.
• План Функції національного банку України Організаційні основи діяльності національного, 16.07kb.
• Реферат на тему: Організація роботи Національного банку України, 11.03kb.
• Правління національного банку україни, 19.78kb.

28

Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у бан­ківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є без­посередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між со­бою, мають власне статутне становище.

Нормами статутного права визначається статус Національно­го банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської ді­яльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід на­голосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність бан­ківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.

Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактич­ного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'яз­ково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Тра­диційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в яко­му містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.

Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських право­відносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного бан­ківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.

Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінан­сово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси гос­подарюючих суб'єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, норматив­но-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують бан­ківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних су­дових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських право­відносин.

Специфіка застосування методів правового регулювання бан­ківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу фор­му нормативно-правового акта, який видається від імені держа­ви уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важ­ливі завдання:

— посилити характер прямої дії банківського законодавства;

29

— узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;

— обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів ко­мерційних банків, визначених законами;

— обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка грунтується на вільній конкуренції;

— забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капі­талу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ри­зику на одного позичальника, страхування банківських депо­зитів та іншими);

— розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіж­них країн.

У зв'язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регу­лювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфіка­ції (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства. Що мається на увазі?

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав — членів Євро­пейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Євро­пейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосу­ються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за до­помогою національного законодавства*. Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення міні­мальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо бан­ківської діяльності:

— Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямо­вані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у ба­гатьох видах фінансової діяльності на території держав-учас-ниць;

— Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власно­го фонду для кредитних установ;

— Директива банківського коефіцієнта платоспроможності виз­начає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредит­них установ;

* Більшість директив щодо банківської діяльності були прийняті на підставі пункту 2 ст. 57 До­говору про Європейську Економічну Співдружність, що передбачає свободу започаткуван-ня і здійснення незалежної професійної діяльності.

зо

Загальна частина


— Директива великої незахищеності передбачає нагляд та кон­троль за великими ризиками кредитних установ;

— Друга консолідаційна директива нагляду формулює принци­пи нагляду за діяльністю кредитних установ на консоліда-ційній основі. Директива може також застосовуватись стосов­но небанківських інвестиційних фірм;

— Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних уста­нов, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспро­можністю, які стосуються капіталу, фондів основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспро­можності кредитних установ Європейська Співдружність прий­няла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кре­дитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче се­реднього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює за­стосування різних видів пунктів балансу, які пов'язані з відсот­ками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними ус­тановами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківсько­го нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законо­давства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клі­єнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України «Про комплексні за­ходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999—2000 роки» від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Отже, на відміну від фінансово-правових відносин, які, за висновком Н. І. Хімічевої [18, 35], є державно-владними майно­вими правовідносинами, банківські правовідносини, хоч і стосу­ються цих та інших цивільних, адміністративних правовідносин,

31

водночас утворюють самостійну групу відносин з власним мето­дом правового регулювання.

При цьому зазначимо, що предмет правового регулювання вказує на те, що регулюється нормами права, які суспільні відно­сини складаються у банківській сфері. Метод правового регулю­вання вказує на те, як регулюються ці відносини, якими засоба­ми та прийомами.

Норми банківського права регулюють різні за своїм змістом суспільні відносини різними методами та засобами. Поряд з - предметом банківського права метод виступає юридичним кри­терієм виділення банківського права у самостійну галузь права. Завдяки комплексному характеру банківське право використовує різні методи, які притаманні публічному та приватному праву [15, 42].

У банківському праві застосовується метод рівності сторін (су­б'єктів правовідносин), їх вільного волевиявлення, коли йдеться про договірні відносини щодо кредитної або депозитної угоди. У такому разі характерними рисами методу диспозитивного ре­гулювання (метод автономії) є:

— рівноправність учасників правовідносин, що свідчить про ін­дивідуально-регулятивне значення кредитного договору;

— автономія учасників правовідносин, що означає здатність фі­зичної чи юридичної особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права, досягаючи власного інтересу;

— самостійність учасників правовідносин, що відображає мож­ливість розпоряджатися майном на свій розсуд, нести відпо­відальність за своїми зобов'язаннями.

Застосування у банківському праві публічно-правового методу

свідчить про необхідність існування імперативних правовідносин між його учасниками. Адміністративно-владний метод підпоряд­кування у правовідносинах однієї сторони іншій має такі харак­терні риси:

— обов'язковість і незаперечність виконання адміністративно-владних приписів (актів), щодо яких погодження між сторо­нами не передбачається;

— реалізація суб'єктами правовідносин адміністративно-владних повноважень та функцій випливає з їх статусу;

— застосування імперативного методу пов'язано з забороною окремих певних дій (операцій) банку чи кредитної установи або вилученням ліцензій (позбавленням права).

Таким чином, можна зробити висновок, що специфіка пред­мета правового регулювання банківської діяльності обумовлює за­стосування різних методів і засобів правового впливу на суспіль­ні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України.

Література

1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах. Изд. 2-е. - М., 1994.

2. Бобилев А. И. Современное толкование системи права и системи за-конодательства // Государство и право. — 1998. — № 2.

3. Гавалда К., Стуффле Ж. Банковское право (Учреждения — Счета — Операции — Услуги): Пер. с фр. / Под ред. В. Я. Лисняка. — М., 1996.

4. Годме П. М. Финансовое право. — М., 1979.

5. Долан 3., Кемпбелл К., Кемпбелл Р. Деньги, банковское дело и денеж-но-кредитная политика. — М.-Л., 1991.

6. Ергшлева Н. Ю. Международное банковское право. — М., 1998.

7. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебн. и практ. пособие. — М., 1994.

8. Кольс Р, Банковское право. — Мюнхен, 1994.

9. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

10. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. — Чернівці, 1997.

11. Помард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1992.

12. Ровинский Е. А. Основнне вопросьі теории финансового права. — М., 1960.

13. Сьірбу Т. Г. Проблеми правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.

14. Тосунян Г. А. Банковское дело и банковское законодательство в Рос-сии: Опит, проблеми, перспективи. — М., 1995.

15. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Предмет и метод банковского права // Государство и право. — 1998. — № 9.

16. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права //Государ­ство и право. — 1998. — № 11.

17. Фінансове право (за законодавством України) / За ред. Л.К.Вороно­вої та Д. А. Бекерської. — К., 1995.

18. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. — М., 1996.

19. Худяков А. И. Основи теории финансового права. — Алма-Ата, 1995.

33

Розділ З

Конституційні засади банківського права України

Конституційні принципи банківського права

України: загальносоціальні і спеціально-юридичні

Банківське право — спеціальна галузь права

Гарантії права власності

Право на підприємницьку діяльність

Оподаткування банківської діяльності

Державне управління І банки

ґ Принципи діяльності Національного банку України

Банківська система в Україні спирається на принципи та пра­вовий порядок функціонування всієї грошово-кредитної та фі­нансової сфери. Головні її принципи (засади) закріплені в Кон­ституції України. Вони є визначальними як для банківського права в цілому, так і для кожної галузі права зокрема. Жодна га­лузь права не може обійтися без визнання її конституційно-пра­вовою сферою, в якій принципи мають велике значення, особ­ливо якщо це стосується грошово-кредитної політики. Держава довірила здійснювати її банківським та фінансово-кредитним ор­ганізаціям. Конституційні засади є тим необхідним для розумін­ня визначальним елементом права в цілому і банківського права зокрема, яке має відповідати їм, орієнтуватись на них і з них ви­ходити. Отже, з'ясуємо, які це конституційні засади та як вони формують банківську систему.

Принципи, закладені у Конституції, відіграють роль орієнти­рів у формуванні банківського права. Вони мають нормативне зна­чення і відмінні від звичайних норм тим, що, маючи більш загаль­ний характер, стосуються головних питань банківських відносин, що становлять предмет банківського права і ядро його системи. Правові норми безпосередньо повинні узгоджуватись з принципа­ми банківського права. Інакше виникає підстава для скасування певних норм чи їх суттєвих змін і приведення цих норм банківсь­кого законодавства у відповідність до конституційних.

Без урахування загальних конституційних засад, на яких фор­мується українське банківське право, неможливо правильно тлу­мачити і застосовувати його норми. Це важливо усвідомити кож­ному банківському юристу, оскільки у сучасному українському банківському законодавстві досі є значна кількість прогалин, су­перечливих норм. Конституційні принципи є необхідними орієн­тирами, напрямами, за якими розвивається кожна галузь права.


34

Вони створюють конституційні засади правового регулювання банківської системи (банківських інституцій) і банківської діяль­ності (банківської справи), визначають сферу внутрішніх і зов­нішніх правовідносин, в яких функціонують банківські та фінан­сово-кредитні установи, а також інші суб'єкти фінансово-кре­дитної сфери.

Необхідність урахування конституційних принципів зумовле­на й тим, що за ототожнення права і закону вихідні принципи банківського права потрібно розуміти системно, виходячи з са­мого законодавства, а не орієнтуючись на якусь абстрактну ідею вищого порядку. Отже, якими є конституційні засади банківсь­кого права України?

Згідно зі ст. З Конституції України «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держа­ви». Цей важливий принцип доповнюється конституційним обо­в'язком держави, яка «відповідає перед людиною за свою діяль­ність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голо­вним обов'язком держави». Визначаючи зміст конституційних прав громадян України, які згідно зі ст. 22 Конституції України «гарантуються і не можуть бути скасовані», особливий зв'язок з правом на здійснення банківської діяльності має право приват­ної власності, яке відповідно до ст. 41 Основного Закону України «набувається в порядку, визначеному законом».

При цьому держава створює всі умови для здійснення кож­ним громадянином повного статусу своєї власності: права воло­діти, користуватися і розпоряджатися власністю, що належить йому. Конституційний принцип реальних можливостей громадян України підтверджується тим, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України). Гарантії забезпечення права власності на­були конституційного закріплення у такому важливому прин­ципі, як визнання того, що «право приватної власності є непо­рушним». Це створює надійний правовий захист усіх форм при­ватної власності, серед яких банківський капітал належить до найбільш ризикових сфер існування власності, до якої легко за­стосувати банкрутство або примусове відчуження за умов реаль­ної кризи у суспільстві.

Для запобігання будь-яким посяганням на банківський капі­тал з боку заінтересованих суб'єктів кредитно-фінансової сфери у частині п'ятій ст. 41 Конституції України передбачено як важ­ливий принцип, що «примусове відчуження об'єктів права при­ватної власності може бути застосоване лише як виняток з мо­тивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановле­них законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості». До таких випадків належить вилучення майна у власника за рішенням суду при: зверненні стягнення на майно за зобов'язаннями власника; відчуженні майна, яке за законом не може належати громадянам; відчуження нерухомості, що на­лежить банківській установі у зв'язку з вилученням земельної

35

ділянки для суспільних потреб; викупі пам'яток історії та куль­тури, які безпосередньо утримуються власником. Конституцій­ним принципом визначається, що вилучення (реквізиція) майна в інтересах суспільства в умовах воєнного чи надзвичайного ста­ну, зокрема у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізо-отій, може здійснюватись тільки з подальшою повною виплатою власникові вартості майна.

Загальним конституційним принципом, який безпосередньо стосується банківської діяльності, є встановлене частиною пер­шою ст. 42 Конституції України право кожного громадянина на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це пра­во дає можливість громадянам вільно використовувати майнові права щодо власності, яка знаходиться у володінні і може стано­вити банківський капітал, бути предметом застави у кредитних відносинах, позичатись під відсотки тощо. При цьому держава, як визначає конституційний принцип у частині третій ст. 42 Ос­новного Закону України, забезпечує захист конкуренції у підпри­ємницькій діяльності.

У банківській сфері особливо важливою є конституційна за­борона за таких умов: не допускаються зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкурен­ції та недобросовісна конкуренція. Такі випадки держава визнає протиправними, коли йдеться про обмеження у реєстрації бан­ківських та кредитних установ, які створюються відповідно до законодавства України, або відмову у ліцензуванні банківських операцій тощо. У цьому знаходить відображення гарантований Основним Законом України такий важливий для економіки вид підприємницької діяльності, як здійснення на законних підста­вах банківських угод і договорів з юридичними та фізичними особами.

Проведення грошових та інших фінансових операцій у бан­ківській сфері неможливе без дотримання імперативного конс­титуційного принципу, який визначає обов'язковість сплати податків. Ст. 67 Конституції України встановлює, що кожен зо­бов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законодавством.

У чому полягає мета зазначеного принципу? Він дає змогу забезпечити прозорість та підконтрольність усіх банківських опе­рацій та банківської діяльності в цілому, оскільки податки є за­собом застосування обов'язкових платежів для будь-яких підпри­ємницьких правовідносин при формуванні Державного та місце­вих бюджетів.

Банківська діяльність як вид підприємницької діяльності під­лягає обов'язковому оподаткуванню, оскільки її метою є отри­мання прибутку із обігу фінансових ресурсів як власних, так і за­лучених. Це передбачає облік собівартості та ведення рахунків за визначеними правилами. Для розуміння цього питання слід ма­ти на увазі, що сплата податків з будь-яких банківських операцій та послуг обумовлена залученням до цієї підприємницької діяль-


36

ності фінансових ресурсів інших суб'єктів. З цією метою держа­ва встановлює жорсткі економічні нормативи, які забезпечують як інтереси конкретних суб'єктів, так і всієї банківської системи і держави в цілому. Цим пояснюється особливість застосування конституційного принципу, що закріпив обов'язкове виконання податкових зобов'язань перед державою, коли передусім мають забезпечуватись публічні інтереси, а вже потім досягатись баланс приватних інтересів.

Особливо зауважимо, що в умовах розвитку місцевого само­врядування склалась і система місцевих податків, які також на­лежать до загальнообов'язкових платежів, що здійснюються бан­ківськими та кредитними установами. Відокремленість органів місцевого самоврядування від державної влади визначила і особ­ливість правового статусу місцевих бюджетів та місцевих подат­ків, які справляються на відповідній території. Принципи обо­в'язковості сплати місцевих податків і зборів, які можна теж віднести до публічних фінансів, передбачених законодавством України, стосуються банківських установ, які отримують у по­даткових інспекціях за місцем розташування всі реєстраційні реквізити, і їх підприємницька діяльність підлягає оподаткуван­ню на загальних підставах. Йдеться як про головні офіси банків, так і про філії, представництва, що створюються в областях та регіонах і не мають повного статусу юридичних осіб.

Податки та інші загальнообов'язкові платежі, які надходять від банків та кредитних установ до Державного та місцевих бю­джетів, є обов'язковими, незворотними та неоплатними платежа­ми на користь публічного суб'єкта держави або територіальної громади. Вони забезпечені при справлянні державним примусом, що не має характеру покарання і не зв'язаний з компенсацією будь-якої заподіяної шкоди.

Серед платників податків Закон України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» у редакції від 22 травня 1997 р. особ­ливо виділяє Національний банк України та його установи. Це означає, що об'єктом оподаткування є прибуток, який обчислю­ється стосовно операцій усіх банків та фінансово-кредитних ус­танов щодо реалізації (банківських послуг, робіт) на митній те­риторії України.

Зазначений конституційний принцип банківського права найбільш характерно визначає відносини банків та фінансово-кредитних установ з державою та органами місцевого самовря­дування в сфері податкових зобов'язань. Звернемо увагу на те, що податкові зобов'язання характеризують фінансово-майнові відносини, а державний контроль та адміністративний примус є специфікою забезпечення конституційного принципу в податко­вій сфері. Цією стороною банківське право торкається податко­вого права, коли галузева взаємодія правових систем дає можли­вість реалізувати відповідно інтереси банків і держави.

Безпосередньо пов'язаний з банківським правом принцип поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та

37

судову. Органи державної влади мають реальний вплив на діяль­ність банків та фінансово-кредитних установ. Це пов'язано з не­обхідністю державного управління банківською сферою, що ми спостерігаємо в ході українських реформ. Постійна опіка та втру­чання держави в діяльність банків призводить до негативних на­слідків, хоча і слабке державне керівництво теж викликає серйоз­ні наслідки в грошово-кредитній сфері.

Передусім принципово важливе значення відіграють консти­туційні принципи для з'ясування місця і ролі Національного банку України в системі органів держави, встановлення його провідної ролі як єдиного емісійного центру в країні. Консти­туційний принцип розподілу функцій та повноважень між орга­нами держави дає можливість здійснювати Національному бан­ку України роль центру банківської системи, яка має власні нор­мативно-правові засади. Взаємовідносини Кабінету Міністрів України та Національного банку України будуються таким чи­ном, щоб досягалась головна мета — забезпечення стабільності національної валюти, а отже, і стабільності споживчих цін.

Конституційний принцип розподілу влад дав можливість ви­ділити Національний банк України як один з «найважливіших атрибутів державності». Така характеристика увійшла у науковий вжиток за висловом В. П. Гетьмана, одного з розробників Кон­ституції України, фундатора української банківської системи. Він як послідовний прихильник ідеї повного конституційного стату­су Національного банку України вважав, що банк має бути за європейською моделлю незалежним від уряду [2, 8]. У Консти­туції України закріплено шість визначальних принципів статусу Національного банку України.

Перший принцип формулює основну функцію центрального банку держави: забезпечення стабільності грошової одиниці — гривні.

Другим принципом встановлюється особиста відповідальність вищої посадової особи в банківській системі, що відбувається шляхом зміни статусу головного банкіра країни, посаду якого за­кріплено у пункті 18 ст. 85 Конституції України як Голови На­ціонального банку України (до цього — Голови Правління).

У третьому принципі визначена паритетність Верховної Ради України та Президента України щодо підбору та призначення на посаду головного банкіра країни, а також складу Ради Націо­нального банку України.

Четвертий принцип закріплює створення і функціонування керівного органу Національного банку України — Ради банку, на яку як найвищий керівний орган центрального банку держа­ви покладається відповідальність за розробку Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її про­веденням.

П'ятий принцип вперше підносить статус Національного бан­ку України до рівня суб'єктів законодавчої ініціативи, що дає змогу незалежно і самостійно спрямовувати політику держави на