Geum.ru

Син України. Тарас Шевченко

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Син України. Тарас Шевченко...

Одне з найпочесніших місць серед великих світочів духу належить саме цьому поетові, письменнику, борцеві за волю і долю народу. Бо він був провісником „сім’ї вольної, нової”, в якій „врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”. І як же йому не боротися за волю, коли він, дев’ятирічне хлоп’я, залишився круглим сиротою. Ота неволя забрала в нього батьків, сестер змусила йти в найми, а братів відправила у москалі. Тоді один чорний світ стояв перед його очима, і він один стояв у чорному світі.

Як йому, малому, хотілося сісти поряд з панськими дітьми за парту, хотілося вчитися читати і писати. А він, на жаль, слухав дякову науку через напіввідчинені двері.

Любив Тарас заховатися в густих кущах калини і мріяти, мріяти, мріяти...У тих мріях він і засинав, а прокидався, коли вже день до вечора хилився. Отак і пройшли його дитячі роки.

Що ж запам’ятав із дитинства хлопчина? Зажурений погляд материнських очей, розповіді діда Івана про Коліївщину та чумакування з батьком. Це із приємних спогадів. А вбога хата, несусвітні злидні, прокльони, смерть матері, а потім і батька гірким спомином залишаться йому на все життя.

А що ж чекало далі сироту в латаній свитині? Козачкування у пана Енгельгардта. Слово „козачок” було таким ненависним Тарасові, і, мабуть, тому, що походило від любого йому слова „козак”. „Були діди вільними козаками, а онуки стали у панів „козачками”! - зі злістю думав Тарас.

Шлях життя вів далі й далі. І були години щастя у Тараса. Це коли він вчився малювати у професора малювання Віленського університету Яна Рустема.

А білі петербурзькі ночі! Скільки вони подарували думок, мрій. Це його єдиний вільний час, коли він може думати про що хоче. І саме у Літньому саду пробував писати свої перші вірші і вже тоді Тарас кидав виклик:




Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

І ось намріяне нарешті збулося. Друзі – Карл Брюллов, Андрій Жуковський, Євген Гребінка, Іван Сошенко – викупляють Тараса з неволі.

Тринадцять років не був Тарас на Україні, та вона весь час жила в ньому „живописною”. І ось він їде. Їде на Україну, щоб побачитися із сестрами, братами, вклонитися рідним, побачити свою хату. Покинув рідний край малим невільним хлоп’ям, а тепер він – вільна людина, закінчує Академію, художник, поет. Йому навіть соромно перед ріднею за своє таке велике щастя.

Побачивши, як живуть люди, ще дужче заболіла душа в поета, запекло в серці. Йдучи Кирилівкою, він не бачить людей. Де ж вони, думає, уже ж вечір? Невже й досі на панщині, бездольні?

Доля народу... Де ж ти затаїлась? Може, в мовчазних степах, а може, ти давно порубана і спалена разом із повстанцями, чи панами ти запродана? Ця думка ніколи не покидала Шевченка. Не може покинути свій народ така людина, як Шевченко, не може

змиритися з неправдою, не може бачити, як гинуть його побратими. Через пошуки правди для „рабів отих німих” довелося поету відбувати арешти, заслання. Новопетровське укріплення, Орська фортеця – це саме ті місця, де сплачував свою

„провину” син України за своє гостре слово, за правду, за свій талант.

Найвищого щастя, яким природа обдаровує тільки безсмертних, Шевченко спізнав тоді, коли він настільки злився з народом, що вже відчув його під серцем своїм, осмисливши всю відповідальність і за його минуле, і за суще, і – головне – за його майбутнє.

Своє історичне призначення Тарас виконав: відстояв у многоликості людства лице і характерну поставу свого народу, за якими його впізнає весь світ. За це він дорого заплатив – поклав дві третини свого життя, та в нагороду здобув право, рівне безсмертю.

Я не перестану повторювати: Тарас Шевченко – геніальний поет! Це лише він до слова „воля” може дібрати такі художні засоби, що вона, дійсно, постає живою істотою і йде до людей.

.....................................

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!

Кров’ю вона умивалась... –

Тарас Шевченко поправу заслуговує титул народного поета, бо стільки написано творів, і всі вони адресовані рідному покріпаченому народу. Хотів поет розбудити людську гідність, а потім і національну свідомість. І це йому вдалося.

Шкода, що Тарас не дожив до щасливих днів, не побачив Україну вільною. А він її так любив, як ніхто інший:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!

Тарас Шевченко був поетом однієї мови, а став поетом усіх мов, бо його твори перекладені майже на всі мови світу. Його поетична творчість набула світового значення, вона стала голосом душі нашого народу.

Не оцінили талант сина його батьки, не встигли, зате оцінили творчість і талант їхнього сина мільйони людей. І пальма першості завжди буде у Тараса Григоровича, бо його поезії народжені для того, щоб ніколи не вмирати.



І через роки ми ясно бачимо життєвий і творчий подвиг Великого Кобзаря. Його поетичні твори і художні полотна – шедеври творчості, а „Кобзар” – книга життєвої

мудрості. І ця книга збиратиме біля себе все нових і нових читачів, об’єднуватиме людей. То ж об’єднаймось, брати мої!