13. Міжнародно правове регулювання правонаступництва

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9

69.70. В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла.
Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів:
— здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права;
— свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл;
— заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл;
— часткова демілітаризація космічного простору і повна демілітаризація небесних тіл;
— збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними;
— запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах;
— надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки;
— сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл;
— міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі.
Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, що згадувалися вище, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року.
Відповідно до статті І Договору 1967 року дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації.
Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до ст. II Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи), правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права. В основі такого режиму — положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства.
Далі в Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Відповідно до статті III Договору, держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут Організації Об'єднаних Націй, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння».
Для розвитку цього положення ст. IV Договору передбачає, що держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином».
Місяць та інші небесні тіла «використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...».
Таким чином, одним із принципів космічного права є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення.
Наступний основоположний принцип космічного права — міжнародна відповідальність держави за будь-яку космічну діяльність, здійснювану під її керівництвом. Держави-учасниці Договору, говорить його стаття VI, несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній.
Розвиваючи зазначені положення, стаття VII Договору передбачає, що кожна держава, яка здійснює або організує запуск об'єкта в космічний простір, а також держава, із території або з установок якої провадиться запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні такими об'єктами або їхніми складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі іншої держави, її фізичним або юридичним особам.
Ці положення діють з урахуванням того, що, відповідно до статті VIII Договору, держава-учасниця Договору, у регістр якого записаний об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль за таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкта під час їхнього перебування в космічному просторі, що характерно і для інших міжнародних просторів.
Держави-учасниці Договору, у відповідності зі статтею IX, здійснюють космічну діяльність таким чином, щоб уникнути шкідливого забруднення космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини.
Нарешті, держави-учасниці Договору розглядають космонавтів як посланців людства в космос і надають їм всіляку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави-учасниці або у відкритому морі. Космонавти, що здійснюють таку вимушену посадку, повинні бути в безпеці і негайно повернені державі, у регістр якої занесений їхній космічний корабель.
Такі основні принципи космічної діяльності. Як уже вказувалося, вони уточнені і розвинені в інших джерелах міжнародного космічного права і міжнародного права в цілому.

71. Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем також займається проблемами міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю. Приміром, допоміжним органом Секретаріату є Відділ по наркотичних засобах. Також у Секретаріаті є Сектор по попередженню злочинності й карному судочинству, що в 1994 р. організував і провів у Неаполе Всесвітню конференцію по проблемі організованої транснаціональної злочинності. На ній були представлені 142 держави, у тому числі й Україна, на рівні міністрів внутрішніх справ або керівників аналогічних обще национальн ых веломств.

Співробітництво держав у цій сфері здійснюється також у спеціалізованих установах ООН. Наприклад, ВІЗ займається медичними аспектами боротьби з наркоманією, а ИМО й ИКАО проводять більшу роботу зі створення міжнародно-правових норм, спрямованих на забезпечення безпеки мореплавання й міжнародних повітряних сполучень від протиправних зазіхань

Регіональні організації - РЄ, ЄС, ОБСЄ, СНД, ОАГ, ЛАГ, ОАЕ й ін. мають організаційні й правові механізми по координації зусиль держав-членів у боротьбі з міжнародною злочинністю. Так, у рамках РЄ були прийняті Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. і додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 р.; Європейська конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р. і додатковий протокол до неї 1978 р.; Конвенція про відмивання, пошук, арешті й конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом, 1990 р. і др.

Однак найбільший обсяг роботи в справі боротьби з міжнародною злочинністю виконує Міжнародна організація карної поліції (Інтерпол). Тому представляється доцільним розглянути історію створення цієї організації, її структуру й основні напрямки діяльності більш докладно

72. Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу.
Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом.
Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою.
Іноді арбітраж складається з одного арбітра.
Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав.
Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права.
У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду.
Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):
— ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій;
— інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язу-
ються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року.
6. Міжнародна судова процедура
Судова процедура є одним із видів розв'язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд — це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.
На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім" окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід'ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту.
Держави — не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93 Статуту ООН).
Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права.
Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов'язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права.
З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями.
Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.
Рішення Суду юридично обов'язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).
Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.
Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури.
У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення:
а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,Економічний Суд СНД);
б) як міждержавних спорів, так і справ, порушу ваних фізичними і юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини);
в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій (Адміністративний трибунал МОП);
г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал);
д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).
Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі
юридичні спори, що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає на зростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб'єктів, а не тільки між державами.
У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв'язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури і підвищення погоджувально

73. Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Встановлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізичного знищення його збройних сил.
Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття.
Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.
Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:
а) держави;
б) нації і народності, що борються за свою незалежність;
в) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і між народного правопорядку.
Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.
Збройні конфлікти не міжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».
Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:
а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;
б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;
в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;
г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру;
ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.
Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:
а) мають свою організацію;
б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;
в) установили свою владу на частиною території держави;
г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».
Як раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.
До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції» . їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

74. У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.
Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:
— шляхом звернення до власного народу;
— шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;
— шляхом звернення до світового співтовариства.
Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.
Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:
а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа ція, який би тимчасовий характер вона не носила, "що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її;
б) бомбардування збройними силами держави те риторії іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;
д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з порушенням умов, передба чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе ребування на такій території після припинення дії угоди та ін.
Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.
Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.
В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни.
Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків:
— між державами припиняються дипломатичні і кон сульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і можливість безе решкодно залишити територію противника). На час збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представляє зазвичай нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими сторонами;
— перестають застосовуватися багато норм міжна родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран зиту та ін.) припиняються;
— починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.);
— припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючої сторони;
— майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації;
— торгові судна воюючих, що знаходяться до початку війни у ворожих портах, повинні залишити порт противника (для цього встановлюється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави-су-противника — індульт, після закінчення котрого такі судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення війни незалежно від їхньої приналежності (державі, приватним компаніям або особам); військові кораблі підлягають обов'язковій реквізиції;
— до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування та ін.);
— власні громадяни діляться на мирне населення і збройні сили.
Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.
Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний.
Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.
Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції — 1954 року зосереджені культурні цінності.

Blog

13. Міжнародно правове регулювання правонаступництва