Ольга кобилянська через кладку

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Я дивився на матір з чимраз більшим зчудуванням, а остаточно, не можучи здержатися, обізвався:

— Що вам, мамо? Чи в вас настав нараз у душі судний день?

Вона здвигнула плечима.

— По смерті людей, котрі навчили нас їх пам'ять глибоко шанувати, видається нам багато дечого інакше. Досвід, Богдане, і всі нові з'явиська й переміни виробляють з нас те, що оказується опісля в наших учинках і в нашім поступуванні. Бути може, що в мене й дійсно настає, як кажеш ти, в душі судний день. Не знаю. Все те, що було колись моїм вартісним здобутком і цінністю, видається мені тепер пустим, мізерним. А те, що відкидала я від себе, як пусте, — поваги й пам'яті гідним. Мені, — тягнула гірко, — від смерті Нестора на душі тяжко. Я стара, як кажу ще раз, і хвилями я відчуваю, що в мені мов щось гасне, й стає холодно. Боюся, що як буде так далі, світ і життя стануть для мене неначе та хата, в котрій не мешкає ніхто.

І сказавши це, вона, та горда, непохитна жінка, майже ніколи не доступна м'яким зворушенням серця, деспотка та — заслонила на хвильку очі, мов поглянула нараз у пустиню без людей і сонця, — і замовкла.

Я зрозумів її.

Нараз, у цій одній хвиліі, я зрозумів її. Вона боялася гризоти совісті, самітності на старість і... передусім «судного дня»... Не надумуючись, я опинився небагатьма кроками біля неї й обняв її.

— Мамо! Добра й дорога моя мамо! Говорите так чудно, болюче, мов ви на світі й душі не мали коло себе. Чи я, син ваш, не значу для вас уже нічого? Що вам, мамо? Звідки ці смутні зворушення в вашій душі? Чи ви не хорі?

Вона заперечила головою й поглянула мені а поважним смутком у лице.

— Скажи мені, Богдане, — спитала замість всього, — які бажання мав померший? Себто, на чім залежало йому найбільше? Ти це мусиш знати. Він був твій любимецьі

Я всміхнувся гірко і притакнув головою.

— Так, мамо. Він був мій любимець, якого, мабуть, другого в житті не буду більше мати, і знаю й бажання його. Однак... чи вам це треба зараз знати, мамо? — спитав я. —

Про його бажання поговоримо ми іншим разом, поговоримо безпечно в спокійнішій хвилі. Мабуть, хочете деякі з них сповнити? Стипендію яку його імені заложити або щось подібне? — додав я сумно. — Дайте цьому тепер спокій. Усе має свій час. А тепер, коли ви увійшли одягнені; до мене й говорите так чудно, ви мені скажіть одверто: що веде вас до Обринських? Я не знаю, що з собою робити?

— Їхати, Богдане! — відповіла вона твердо, з своєю звичайною інтонацією, наче отверезилась нараз моїм запитанням з якогось мрійного настрою. — їхати.

Я не смів їй більше опонувати[102][102]. Нині вона видалась мені незвичайною. Я згадав її старість і не хотів її денервувати. Вона поводилась, справді, начеб у її душі відбувався «судний день». А коли вже відбувався, то нехай скінчиться. Вона вже від давнішого часу не була та сама, що перше. А «судного дня» я не мав права здержувати в ній.

І не минуло багато часу, як ми поїхали.

Небагато було тих сходів, по котрих випроводив я свою матір. Небагато й тих хвилин, котрі привели до того, що я міг провадити її по них. А коли по дзвоненню й коротйій хвилині ожидания відчинились двері, і нас прохано ввійти досередини, я поглянув на неї, — і майже не пізнав її. З лиця була вона бліда, а вираз її очей, тих звичайно спокійно-холодних, обсервуючих очей, аж перелякав мене. Була до найбільшої ступені зворушена і, як угадав я, по раз перший у житті в клопоті за виразом того, що привело її сюди, що заповняло її душу. І справді. Великими, з зворушення аж почорнілими очима дивилась німо на двері, що мали туй-туй відчинитися й указати тих, до котрих по майже чотирнадцятьох роках затаюваного гніву й упередження ввійшла наново...

Врешті ввійшли.

Стара, змінена, похилена мати з донькою. Обі в чорнім. О, це вже не давні Обринські! А якісь чужі й мов вище поставлені!

— Обринська! — зойкнула моя мати й простягнула до Орбинської обійми. — Прийміть мене без жалю в серці, я шукаю у вас помирення!

Без слова притиснула білоголова аристократка мою матір до себе, і сильний потрясаючий плач охопив обох женщин. Так кілька тяжких хвилин. Але мати, з природи твердіша й сильніша, схаменулася скоріше і, успокоюючи пригноблену старушку, говорила:

— Перед вами я провинилась. Перед вами найбільше. Простіть. — І промовляючи це, вона раз по раз цілувала колишню приятельку в рамена і в чоло, а накінець додала: — Ви нещасливі. Ви осиротіли! Але не цілком, бо господь добрий. Коли відбирає що одною рукою, другою винагороджує чим іншим. Ось мій син, товаришко! — сказала й указала на мене. — Одніський син мій, котрим жила й живу я. Візьміть йото собі на місце вашого дорогого помершого. Візьміть за сина, й нехай вас господь хоч ним потішає. — А до дівчини звертаючись, що, мов окаменіла, з місця не рухалася, а лиш була біла, як полотно, сказала: — Візьміть того Богдана, що давно вже ваш, з рук самої матері його, і будуйте вдвох новий храм. Я благословляю вас. Більше не годна я вчинити; хіба що він, — і вказала знов на мене, — доповнить, чого я не сказала. — Відтак, звертаючись наново до дівчини, додала: — Свого часу впевняв мене Богдан, що віддячиться сам вам за ваш шляхетний учинок для його матері. Чи сповнив слово? Сплатив довг?

— Тисячу разів! — обізвалась тут дівчина стисненим голосом, усміхаючись гірко. На спогад тої «сплати» станув дорогий померший перед її очима й викликав у неї сльози.

Я приступив до неї.

— Ми стоїмо чисті проти себе, мамо, — сказав я, звертаючи голову за матір'ю. — Чи не так, панно Маню?

Вона не відповіла.

Одначе я її і без відповіді зрозумів. Притягаючи її лагідно до своїх зворушених грудей, я сказав:

— Кладка вже за нами.

— Назавше, Богдане! — відповіла глибоко зворушена дівчина й усміхнулась уперше від часу смерті брата до мене.

— Слава богу!

— Нехай вас бог благословить!.. — обізвалась близько нас нараз і старушка аристократка. — Нехай хоч вас благословить.

— А померлого дух нехай радується між нами, перебуває вічно з нами, — докинула поважно мати. — Був шляхетний і благословенний самим господом, бо навить і смерть його, хоча передчасна, викликала попри страшне зло ще й добро...

Я поглянув на матір.

Її слова я добре зрозумів, як у тій хвилі й її душу. Смерть нещасного товариша, котра уявлялась їй чомусь виключно чи не конечним наслідком його колишнього рятування її маєтку з полум'я, викликала в ній чудні уяви, гризоту совісті й переворот, що спонукав її до кроку, котрого до кінця життя свого не пожалкувала, а якого не був би ніхто по її затверділій душі сподівався, а найменше — її власний син. Слова доктора Роттера, висказані про неї по від'їзді Мані й Нестора з гір, сповнилися.

Вона сама до свойх дітей вернулася.

Відтак, підводячись з задоволеним, успокоєним лицем, якого не бачив я давно в неї, з свого місця кивнула до мене:

— Зрозумів ти тепер мою «справу», сину? — спитала, усміхаючись. — Зрозумів, чому мусила конче й особа Богдана Олеся «фігурувати» в справі з Обринськими?

Я не відповів.

Був так зворушений несподіваним оборотом цілої справи, як і зміною, що зайшла з матір'ю, що не був у силі їй в тій хвилі словами відповісти, а ще менше подякувати. Це лишив на пізніше, і вона, зрозумівши мене, з тим погодилася. Однак вона все ж не мала супокою. Кивнула за хвилину на мене вдруге й сказала:

— Мій «інтерес» закінчився, сину, і, як бачиш, я успокоена. За хвилину-дві я від'їду. Ти, як хочеш ще дальше «фігурувати», — тут усміхнулась, — то запишися. Щодо мене, то я їду. Почування сильні, веселі чи смутні, також томлять силу. Я стара, а від часу пожежі й хороби стратила енергію й томлюсь. Я попрощаюсь.

Одначе Обринські її не пустили. Ні старенька мати, що на недовгий цей часок мов віджила, не позволила так скоро віддалитись, ні наречена її сина. А коли годину пізніше, нім розпрощались ми всі, я зайшов на хвилину за Манею в сусідню кімнату, — ніяк не міг здержатись, щоб не пригорнути її вдруге до себе. Обоє були ми дуже поважні й зворушені.

— Чи ти того вповні свідома, що стаєш невідклично власністю «мужика», зозулько? Обі матері нас уже поблагословили!..

Вона закинула мовчки обі руки на мою шию й на хвилину опустила голову... мов спочила на моїй груді.

— Тепер ти мій світ, Богдане, і його я не покину! — прошептала дрижачими вустами, — будь мені ним свідомо.

— Буду, Маню!.. Ти ж моя. Моя біла мрія! І по довгім часі, як колись у лісі, наші вуста знов з'єдналися.

* * *

З початком зими, того самого року, як сніг уже на добре став падати, ми побралися. Було враджено між мною й обома матерями, що просто з церкви я заберу свою жінку в свою хату. Так, це я й моя мати на те пристали, а вона також не опиралася. На весілля прибула й Оксана, щоб опісля забрати матір назавше вже до себе...

Я свою жінку, ту дорогу свою дівчину, вніс буквально на руках у свою хату. Неначе нині стоїть мені той святочний білий вечір перед душею. Такий був він погідний та ясний. Тут і там доносились дзвінки саней до нас. Хотілося сміятись і плакати серед першого того снігу, — впевняла Маня. Багато його впало, і він уложився всюди пушком, як ми вертали з церкви. Без проводу гостей, самі одні, несені, мов вітром, дорогими кіньми. І я її вніс до хати. Тиху, поважну, білу мрію свою — поставив у кімнату... Ясно освітлені були вони в мене й пишно прибрані. Цвітів, найулюбленіших її, повно.

Так приймав мужик свою дорогу аристократку. А десь за нами гуртом додому гнались у санях з дзвінками — гості.

З одноії з тихших кімнат, призначеної для неї виключно, доходив до нас звук гри старосвітського мого годинника. Переходячи через хату зо мною, вона нараз заслухалась. Музика, що доходила до нас, була така ніжна й гармонійна, що здавалося, ми вступили в окружаючій нас тишині в якусь казку...

— То старосвітськість, зозулько... — сказав я до неї півголосом.

— Вона заспокоююча й гарна, — відповіла, окинувши мене поглядом, повним любові й подяки, — як і ти сам, Богдане...

Подорожі пошлюбної ми не робили, як усі сподівалися. Вона не хотіла, а я не натискав.

— Ти старомодна аристократка моя, — закинув я жартом, зачувши її нехіть до подорожі. — Наші колишні погляди поміняли ми.

— Може, — відповіла вона. — Може й поміняли, але певно несвідомо. Життя й досвіди, а передусім сама та «модерністичність» навчили мене придержуватись того з «старосвітськост.і», що гарне для нашої душі й миле, дарма що воно старосвітське. Наша хата така гарна, сам ти такий добрий, і нащо нам усе те міняти саме тепер... на готелі, плачені місця й т. ін. Колись, Богдане, — додала й поглянула поважно на мене, — як змучимось собою або й життям, поїдемо в чужі сторони і, любуючись чужиною, будем і себе відновляти й відсвіжувати. Чи не добре?.. — спитала й усмііхнулася.

Вона сиділа, я коло неї, і я обняв її рукою за стан.

— Коли це буде? — спитав я, заглянувши в її гарні очі.

— Відчуємо, Богдане.

Але досі ми цього ще не відчули. Лиш коли з часом опинився між нами наш хлопець, вона попросила мене завезти її літом у гори, щоб у лісах скріплявся він, а вона проходжувалася по місцях, що нагадували б їй хвиліі, радісні й сумні з її дівочого життя, і того, котрого ніколи не забувала — її брата. Я вдоволив її скромне бажання, приєднуючись до них обох — як третій, що на довго не міг від них розлучатися.

В горах привітали нас, крім пані Міллер, що тепер уже посивіла, доктор Роттер з своєю жінкою Іриною Маріян, з котрою оженився в два роки по нашім весіллю. За нами прибула до своєї кузинки й колишня Наталя Ливенко, теперішня повдовіла пані Майорова Штейн. По розлуці з Нестором заручилась укоротці втайні з одним в її поклонників, а то з військовим добродієм майором Штейном, а в кіілька день по від'їзді Нестора на полуднє вийшла за нього заміж, з котрим переживши у найбільший дисгармонії три роки, повдовіла й вернула до родичів, змінена й майже змарнована жінка.

— Коли б Нестор не був занедужав і помер, — звірилась мені одного разу з гірким смутком, — я була б своє поступування проти нього направила й за нього вийшла. З хвилею, коли відвернувся він від мене зражений на все, я переконалась, що любила лиш його одного, а всі інші були для мене лише розривкою. Коли я зачула про його хоробу, мене почала гризти совість, і з туги за ним я терпіла невиносимі муки. Щоб одначе заголомшити себе й не зрадитись і перед ним, що ігнорував мене знаним лиш мені способом, я подала своєму пізнішому чоловікові без намислу руку в надії, що переломлю тим у собі весь жаль і гризоту совісті; однак я страшно помилилася. Мій муж, чоловік не найтоншої вдачі, задивлявся й відносився до мене, як відноситься нетерпеливий їздець до зноровленого коня, поки передчасна смерть його не звільнила мене з пекельного ярма. Але... ви щасливі, добродію Олесь... — додала, поглянувши на мене своїми «морськими», в тій хвилі, з якогось раптового жалю звогченими очима — що свого часу були потіхою нещасного мого приятеля.

— Я щасливий, — відповів я й говорив правду, — хіба, що може би своїй жінці той закид зробив, що відволікала наше весілля все на пізніше. Але й те мало свою причину. Працею своїх рук виплачувала вона своє невеличке задовжене майно. А не вчинивши цього вперед, не хотіла в мою хату вступати. Саме коли впоралась з своїм довжником, котрий навчивсь її за той час шанувати, відійшов від нас і Нестор, вигладжуючи несвідомо і всі перепони, що лежали між нами. Ніхто його з нас не забуває, його пам'ять між нами живе вічно...

Молода женщина схилила сумно голову на руки, і з її очей зсунулися по лиці сльози...

— Кажуть... — обізвалася, гірко всміхаючися, — що попри двері кожного минає раз у житті щастя, впрошується в хату. А коли ту хвильку не достережемо, каємось цілий вік. Але ви щасливі, добродію Богдане, — повторила, як недавно... мов. завидувала нам нашого щастя, — іі з вами його сестра...

Я не відповів.

Моє око опинилось на ній, тій «сестрі», як саме вертала звідкись... алеєю нашим садом додому...

Струнка, ніжна й добра. І передусім ще завше найдорожча з моїх «мрій».

[ПРИВІТАННЯ АЛЬМАНАХУ ВІЛЬНА БУКОВИНА»]

Альманах «Вільна Буковина» — це перша ластівочка звіл неної Буковини, що прилетіла, щоб защебетати нам про радість та життя людини, що не знає гніту. Вона прилетіла в топ час, коли всі трудящі святкують XXIII роковини Жовтневої революції. Я вітаю цю ластівку в непохитній вірі, що вона полине по нашій великій Батьківщині та передасть об'єднаному українському народові і всім народам великого Союзу мій щирий привіт. Вона завітає до Вождя, затріпоче своїми крилоньками в його віконце і своїм щебетанням перекаже йому щиру подяку всіх трудящих за його турботи про їх добробут.

Ольга Кобилянська

Чернівці, 5. XI 1940.

________________________________

[1][1] Уряд — урядова служба, заняття на службі.

[2][2] Завід — професія.

[3][3] Голосна — відома.

[4][4] Квестія — питання.

[5][5] Свята простота (лат.).

[6][6] Скидатися — відмовлятися.

[7][7] Гуляти — танцювати.

[8][8] Самій (італ.).

[9][9] Оноді — недавно.

[10][10] Кругольня — місце, де грають в кеглі.

[11][11] Зрезигнувати — відмовитись.

[12][12] Період «натиску й бурі» (нім.).

[13][13]Ферії — канікули.

[14][14] Наборзі — нашвидку.

[15][15] Матура — останній іспит при закінченні навчання в гімназії.

[16][16] Колізія — суперечне, тяжке становище.

[17][17] Хосен — користь.

[18][18] Незабавки — незабаром.

[19][19] Драх — змій.

[20][20] Нотес — записна книжка.

[21][21] Feuerwerk (нім.) — фейерверк.

[22][22] Гамулиця — узда.

[23][23] Була реконвалесцентка — недавно перенесла хворобу.

[24][24] Зааранжувати — організувати, розпочати.

[25][25] Льос — виграшний білет.

[26][26] Смутний, м'який (лат.).

[27][27] Представлення — видовище.

[28][28] Кондоленційний — співчутливий.

[29][29] Еліта — вибране коло, цвіт.

[30][30] Період «натиску й бурі» (нім.).

[31][31] Штатський — державний.

[32][32] Маяк (нім.).

[33][33] Коли навіть усе спить, наш маяк стоїть на сторожі (нім.).

[34][34] Челло — віолончель.

[35][35] Ферії — відпустка, канікули.

[36][36] Штука — мистецтво.

[37][37] Адоратор — поклонник.

[38][38] Фантом — привид, примара.

[39][39] Муф — муфта.

[40][40] Літники — дачники.

[41][41] Мати конвікт — тримати столовників, які одночасно винаймають і помешкання.

[42][42] Склеп — крамниця.

[43][43] Фіякер — візник.

[44][44] Займаючий — цікавий.

[45][45] До речі (.франц.).

[46][46] Служниця за все (нім).

[47][47] П а к е р — носильщик.

[48][48] Пуделко — коробка.

[49][49] Сумка (чім.).

[50][50] Імость — попадя.

[51][51] Семінар — школа для народних вчителів.

[52][52] Фоліант — товста книга великого формату.

[53][53] Бабку (нім.).

[54][54] Де поєднується сила і ніжність, там існує гармонія (нім.).

[55][55] Водяна дівчина (нім.).

[56][56] Люксус — розкіш.

[57][57] Локаль — приміщення.

[58][58] Кабала — (тут) вгадування долі людини, засноване на містичному кабалістичному псевдовченні.

[59][59] Мадмуазель Ленорман (франц.).

[60][60] Пробачте (франц.).

[61][61] Стійте! (нім.)

[62][62] Омен — знак, прикмета.

[63][63] Точно! (лат.)

[64][64] Квестія — питання.

[65][65] Кургэуз — будинок, де приймають лікувальні процедури.

[66][66] Конферувати — радити.

[67][67] І це має бути «повнокровна цілісна людина»? (нім.).

[68][68] Параван — ширма.

[69][69] Гірським повітрям (нім.).

[70][70] Експеримент (франц).

[71][71] Періоду «бурі і натиску» (нім. .)

[72][72] Дискретний — скромний, тактовний, розважний.

[73][73] Маючий — багатий.

[74][74] Пісня Рубінштейна «Азра». (Примітка О. Кобилянської). Переклад. До тих людей належу я, які вмирають, покохавши (нім.).

[75][75] Пратекст — причина, привід.

[76][76] Солінізантка — та, на честь якої відбувається свято — іменинниця.

[77][77] Стрій — одяг.

[78][78] «Зюлейка».

[79][79] «Будь прихильною до мене...» (нім.).

[80][80] «До тих людей належу я, які вмирають, покохавши...» (нім.).

[81][81] Химерним.

[82][82] Доматорка — господиня, хазяйка.

[83][83] Шутер — пісок з дрібними камінчиками.

[84][84] Остентативно — демонстративно.

[85][85] Кляпа — одворот, лацкан.

[86][86] Експлозія — вибух гніву.

[87][87] Туй-туй — ось-ось.

[88][88] Колова дорога — возова дорога; дорога, до якій можна їхати

колесами (коло — колесо).

[89][89] Наборзі — наскоро.

[90][90] В мініатюрі.

[91][91] Колійовий двірець — залізничний вокзал.

[92][92] Купе (франц.),

[93][93] Синові — невістка.

[94][94] Заникати — никнути, поволеньки мінятися, губитися.

[95][95] Форсувати — спішити.

[96][96] Обава — страх.

[97][97] Оногди — недавно, одного разу.

[98][98] Erica (лат.) — верес.

[99][99] Реставція — решта, лишок.

[100][100] Фатальна консеквенція — тяжкий наслідок.

[101][101] Плік — кипа, велика кількість.

[102][102] Опонувати — суперечити.

Blog

Ольга кобилянська через кладку

Содержание