Geum.ru

Хроніки Від Фортінбраса (вибрана есеїстика) Оксана Забужко

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Інший аспект цього ж таки комплексу — то майже міфологічна влада "зацілілого", а точніше - того, хто пережив інших: феномен, у своєму класичному огляді вичерпно описаний Е. Канетті ухрестоматійній для духовної історії 20-го століття книзі "Маса і влада". "Зацілілий протистоїть купі полеглих як щасливчик і привілейований. Той факт, що він усе ще живий, а такої кількости інших, які щойно були поруч, нема, сам по собі вражає.... Почуття сили від того, що стоїш перед ними живий, властиво, дужче за всяку скорботу, це почуття обраности з-поміж багатьох, кого так урівняла доля. Якимось побитом чуєшся ліпшим від того, що ти ще тут.... Кому пережити таким робом інших вдається часто, той герой. Він сильніший. У ньому більше життя" [28]. В українській культурі, де число впливових діячів, котрим таланило дожити до похилого віку згідно з незмінною, від початків, логікою власної судьби, можна за останні півтора століття перелічити на пальцях і де проблема сутого виживання, елементарного збереження власної національно-культурної тожсамости була, либонь, таки центральною, фігура "того, хто пережив інших" (в кому, відтак, "більше життя"), викликає виразний побожний острах, що виливається, своєю чергою, в фетишизацію (позаяк фетишизація — одна з форм умертвіння; внерухомлення живого). Дві перші-таки, офіційно сканонізовані нашою, вже "вдержавленою", посткомуністичною культурою (в дусі чисто радянських традицій — через Президентську відзнаку) і тим ніби, проективне, поставлені на чолі її майбутнього (котрий має скластися) "пантеону безсмертних", постаті — Олесь Гончар і Ліна Костенко, — знов-таки, геть безвідносно до естетичної вартости їхньої продукції, — ідеально відповідають якраз вимогам до "того, хто пережив": історія з "Собором" О.Гончара зняла в колективній свідомості з автора крицю радянсько-лауреатської "невразливости", зробила його "загроженим", "крихким", як кожен інший, у тому числі й ретроспективне — як представника того покоління, в якому полеглих було таки найбільше: подібно й унікальна, порівняно до решти "шістдесятників", виключеність Л.Костенко з "потоку перетворень" — ані в бік колаборації, до котрої в різних, у кого більш, у кого менш злагіднених формах, прийшла більшість літераторів її когорти, ані в бік дисидентства, котре було вже відвертим, на "пан або пропав" (найчастіше — таки "пропав"!), герцем зі смертю, — при збереженні сталої "загрожености", природно утвердила її в образі зацілілого-в-незмінності [29]. Що названий феномен не має нічого спільного з власне-літературою, найліпше доводить той прикметний факт, що будь-які, хай і найлагіднішим "туше" роблені, спроби літературної критики на адресу внерухомлених упокоєних в сталій (прибитій до "місця" Президентським нагрудним цвяшком) позиції, культурних героїв нового українського пантеону — сприймаються не більше, не менше, як зазіхання на святиню (досить згадати бодай колективного [!] письменницького листа у відповідь на один, хай би який там епатажно-некомільфотний, радіовиступ молодого поета, що зазіхнув був на священну недоторканість автора "Собору"). "Добре або нічого" — це, як відомо, не про живих; тож обидві, наявні в нас, форми героїзації — і культ мучеництва, і влада того, хто пережив інших, — є, по суті, проявами некрофільської настанови.
Доривчі пароксизми некрофільства як страху перед життям траплялись, на різних етапах історії, мабуть, чи не в кожній культурі (на гадку відразу навертається французький декаданс доби fin de siecle, російський "серебряньїй век" і, особливо разюче, — Іспанія початку століття, не в останню чергу отою впоєною естетизацією смерти й підготовлена до приходу режимів де Рівери та Франко: взагалі, справедливо буде ствердити, що не всяке культурне некрофільство спричиняє фашизм, але всякому фашизму передує культурне некрофільство), — але хіба в жодній іншій культурі ця настанова не розвивалась як вислід її історичної провінційности. З усіх, виявлених нами, типологічних ознак провінційности —а це, підсумуємо: 1) середньовічна темпоральність ("плюралізм" і "дискретність" подієвого часу), 2) пасеїзм і "літературщина", або філологічна свідомість замість історичної, і 3) культурне некрофільство, — тільки ця остання становить справді серйозну загрозу для майбутнього національної культури, оскільки супроводить свідомість уже не просто провінційну, а — колоніально-принижену. Верґілій може прийти з провінції (звідки його майже сімдесят років тому виглядав був М.Хвильовий) — але з колонії він не прийде ніколи.
Задалеко у нас зайшло — внутрішній, іманентний процес "самолікування" розтягнеться, за помірно сприятливих обставин, на кілька поколінь. І коли я сьогодні пишу про "психологічну Америку" й закликаю своїх компатріотів до "світового горожанства", то, далебі, не лише тому, що мене притьмом палить жадоба міжнародного престижу для своєї культури — попри геть нелюдські умови розвитку, таки, бачить Бог, того престижу достойної, — а насамперед тому, Що це потрібно нам самим — для зруйнування проклятої "Картагени", котра століття за століттям точить і точить українську культуру зсередини, немов к'єркеґорівська "недуга-на-смерть".
Ця Картагена мусить бути зруйнована.
 
-------------------------------------------------------------------------------------
ПРИМІТКИ
* Надруковано в ж-лі "Сучасність". 4.9. 1994.
[1] Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО "Наука", 1993. — С.72.
[2] Берберова Н. Курсив мой //Октябрь. — 1991. — №9. — С.188
[3] Шерех Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі //Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — Сучасність, 1978. — С.363.
[4] Не втримаюсь від коментаря: найстаріша і найбільша в світі нью-йоркська підземка - немале випробування для гостей міста, і недарма автори "хоррор-фільмів" облюбували її за місце дії наийкривавіших сцен, головне ж - це "черево Нью-Йорка" є притулком для всіх гатунків суспільних покидьків, здебільшого наркоманів, котрі нерідко виповзають із шахт - покуняти на світло електричних ламп, зрештою не зачіпаючи пасажирів: нарікання нашого поета, що ніхто, крім двох синів Країни Рад, не кинувся підіймати такого розпростертого бідолаху, вельми нагадують відомий анекдот, де герой скаржиться на загальне безкультур'я, бо, мовляв, учора на похороні, коли заграла музика, ніхто, крім нього, не здогадався запросити вдову до танцю... Тут цікаве не саме по собі нерозуміння реалій чужої дійсности (воно природне й виправдане), а - цілковита відсутність до цієї дійсности питань: все витлумачується згори, у межах власного, "привезеного з собою" досвіду - відтак цей останній не має жодних шансів розширитись (як писав Сенека в листах до Луцілія, "чому ти дивуєшся, Луцілію, що мандрівки тобі не допомогли, адже всюди за собою ти возив себе самого"). В наведеному випадку (чи мав він місце насправді, чи є виплодом авторської фантазії, то вже неістотно) не просто "возив", а й "накидав" іншим — а це вже провінціалізм радше злоякісний: московського штибу (саме так "вчила нас Вітчизна-мати" - ота, що трясе мечем на Правому березі Дніпра).
[5] Аби читач, бува, не запідозрив автора в бракові патріотизму, спішу застерегтися, що мені також добре знайома "туга за батьківщиною", і найгостріші її приступи я переживала не де, як удома, — чуючи, наприклад, як бабця запопадливо ламає язика, силкуючись балакати з рідним онучам "по-руські", або проїздячи через вигибаючі села, - так що до заздалегідь оплаченої безпредметної (НЕ за конкретними людьми й місцями), загальниково-командировочної української радянської ностальгії я живлю стійку й переконану недовіру
[6] Фромм 3. Искусство любить //Душа человека. — М.: Республика, 1992. -[С.140.
[7] Фромм 3. Искусство любить. — С.142.
[8] Хвильовий М. Думки проти течії //Твори: У 2 т. — Т.2. — К.: Дніпро, 1991. — С.468.
[9] Хвильовий М. Думки проти течії. — С.468.
[10] Донцов Д. Дух нашої давнини. —Дрогобич: Відродження, 1991. —С.53-54.
[11] Ортега-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1965. — С.108.
[12] Характерно, наскільки в істоті своїй "орвеллівська" є ця ідея "третьої супердержави" - єдино-бо втрьох Євразія, Остазія й Океанія, чи то пак США, СРСР і об'єднана Європа з приналежними сферами впливу здатні були навічно замкнути - в безрухові світовий баланс по-різному тоталітарних політичних режимів.
[13] Американцям, котрі нарікають на тотальний невротизм свого суспільства, легко заперечити, що в умовах такої нещадної інформаційної навали, якій вони піддаються цілоденне, українець би просто не вижив — безугавні, через мас-медіа, докладні звіти про темпи екологічної катастрофи, "тепловий ефект", зростання числа ракових захворювань, масове поширення підпільних сатаністичних сект, аварії на військових підприємствах — усе з "картинками"! - наклавшись на нашу безглуздо виснажливу боротьбу за існування, спричинили 6 щонайменше різкий підстриб угору кривої самогубств... Довіра життю передбачає в засновку мужність знати - хоча на практиці спрацьовують, звичайно, механізми психологічного захисту.
[14] Дві абревіатури на ознаку "першого" і "другого" сорту американців: WASP (оса) — white, Anglo-Saxon Protestant (білий, англосакс, протестант) і PIGS (свині) — Poles, Italians, Greeks, Spanish (поляки, італійці, греки, іспанці).
[15] Дурного ляха (англ.).
[16] Прим. 1999 р.: і за минулі роки становище мало що змінилося - спроба завести свій "Час", він же "Тайм", скінчилась цілком безславно, а вкраїнське пресове "Сьогодні" - мабуть, невипадково — обізвалося по-російському...
[17] Шпенґлер О. Закат Европы. — С.200.
[18] Докладніше про це див.: Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1972. — С.84-138.
[19] До речі: для нашої журналістики, котра "по-чумацькому" частує реципієнта телерепортажами з минулорічних музичних фестивалів, а читачам газети "нічтоже сумняшеся" обіцяє "надолужити" (?!) тижні вимушеного тієї газети невиходу (просто фантастика якась, машина часу!), годилось би все-таки винайти свою спеціальну назву — бо це, в кожному разі, не журналістика в західному сенсі слова.
[20] Липа Ю. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С.35.
[21] Юринець В. З нагоди нашої літературної дискусії //Комуніст. — 1926, 18 квітня.
[22] «Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутности і гіпертрофоване щодо минувшини Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас "потім", а не "раніше"» (Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. - С.127).
[23] Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. — С.127.
[24] Принагіднo вкажемо, що ця пасеістична настанова відбилася навіть і в жанрово-видовій структурі нашої культури: так, існує феномен українського історичного роману - і практично немає бодай остільки ж зрілого феномену української фантастики (і Винниченкове, і Бердникове "прожектьорство" ідейно доволі благеньке й навзагал цілком дається описати колом мрій про "голубу людину" - класичного українського реформатора всіх часів Малахія Стаканчика): фантастика - є жанр прогностичний, а щоб зазирати в майбутнє, хай і жахне, треба мати ту одвагу довіряти життю, яку в нас востаннє продемонструвала чи не Лесина Кассандра; характерно, що елементарне повернення кудьтурної пам'яти (т.зв. "забутої спадщини") ми похопились були назвати "відродженням", тоді як відродження передбачає насамперед зародження, на підставі гальванізованих пластів минулого, нових продуктивних тенденцій.
[25] Інша справа, що майже відразу почалося розгортання й опозиційного культурного руху - "Європа" проти "Просвіти", Хвильовий із його радше інтуїтивно-емоційними, ніж теоретично сконцептуалізованими ескападами проти "назадництва" — а останнє ж є не що інше, як той самий пасеістичний відшук прецеденту, байдуже, у власній чи в "запозиченій" традиції, - Донцовська, дещо припізнена (услід "занепадові Європи"), апологія активного, пасіонарного життєтворення, по Другій світовій війні - МУР, вивчення естетичної й культурософської платформи якого щойно розпочинається, - всі вони, на різні лади й різними дискурсами, обстоювали одну й ту ж, безкомпромісно висловлену "мурівцем" Ю. Шерехом, тезу: "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована", - одначе цю культурну течію ми полишаємо на боці, нас-бо цікавить типологія провінціалізму, а не історія рефлексії над ним.
[26] Гірко й боляче читати в спогадах про Стуса, писаних М.Хейфецем - євреєм, котрий "поверх бар'єрів", мовнних і етнокультурних, силою самого духовного тяжіння потрапив розпізнати в чужинцеві постать, якою згодом мірятиметься доба: "Хай пробачать мені українці..., тільки радітиму, якщо помиляюся Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час" (Хейфец М. "В українській поезії тепер більшого нема..." //Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії - К.: Укр. письменник, 1993 - с.285). Щоб українці - як гуртовий реципієнт - почали це розуміти, Стус мусив померти: звучить макабрично, але хіба не макабричною є вся наша дійсність?
[27] Фромм Э. Душа человека. — С.32.
[28] Канетти Э. Из книги "Масса и власть" //Человек нашего столетия. — М.: Прогресc, 1990. — С.419.
[29] Уточню, що в даному випадку мене не обходить не цілком чистий політичний підтекст цього витворення "нового офіціозу" - підтекст, безумовно присутній, бо ясу нашим "зацілілим" складають, як-не-як, навпростець причетні до недавнього нищення культури, тож предмет їхнього державного вибору має не надто "зривати очі" своєю вчорашньою "потойбічністю" — колишні зеки для цього не надаються. Втім, це вже проблема, сказати б, посткомуністичного етосу, мені ж, ідеться про "колоніальних кумирів" як явище загальнокультурне: як закономірне породження довготривалої боротьби за існування.