Нотаріальний процес в Україні
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
реднього впливу на вчинення нотаріального провадження;
відповідальність за трудову дисципліну та можливий безпосередній вплив на державних нотаріусів з метою її підтримання;
обовязком завідуючого державною нотаріальною конторою щодо нотаріуса має бути й забезпечення останнього всім необхідним для здійснення нотаріальної діяльності;
особиста відповідальність завідуючого перед державою за фінансову діяльність державної нотаріальної контори, отже, і відповідальність державного нотаріуса за фінансові наслідки його діяльності перед завідуючим і юридичною особою.
Мною не аналізуються всі правові аспекти, за якими складаються правовідносини між завідуючим та державним нотаріусом, оскільки це питання складне і вимагає співпраці фахівців трудового права та нотаріату та не має відповідної спеціальної регламентації в законодавстві. Можливо, із внесенням суттєвих змін до законодавства такий аналіз буде зайвим через відсутність державних нотаріальних контор, а тому цікавитиме лише науковців, що займаються історією розвитку та становлення нотаріату в Україні.
В той же час з приводу статусу приватного нотаріуса, крім того, що він обіймає певну посаду (випливає зі ст. 30 Закону) і питань стосовно контролю за його діяльністю, Законом нічого практично не встановлено. Про необхідність регламентації правового статусу приватного нотаріуса говорилось дуже багато, але ні в Україні, ні в Російській Федерації нічого з цього приводу зроблено не було. Так, В. Аргунов зазначає: "Визначення нотаріату через нотаріальну діяльність не означає, що в законі не повинні регламентуватись питання компетенції нотаріусів, їх взаємовідносини з іншими особами, що вчиняють нотаріальні дії. Тим більше, що в проекті закону передбачається подвійна організаційна форма нотаріусів. Положення і статус "нотаріусів субєктів Федерації" абсолютно не визначені"[57,с.79].
Тому розгляньмо лише деякі проблемні питання, властиві організаційній структурі приватного нотаріату. Так, досить складним у процесуальному аспекті є процес заміщення приватного нотаріуса, який має намір припинити виконання своїх обовязків на строк понад один місяць. У ст. 29 Закону передбачається, що в цьому разі він може укладати угоду про його заміщення з іншим приватним нотаріусом. У цьому випадку нас навіть не цікавить, який приватний нотаріус має здійснювати заміщення, як він полишить власне робоче місце, а цікавить правовий механізм подвійної передачі майна та документів. У цій ситуації на підставі нерегламентованої нормативними актами угоди пропонується здійснювати передачу документів та майна спочатку від нотаріуса, який потребує заміщення, до нотаріуса, що буде здійснювати заміщення, а потім навпаки. За логікою розподілу відповідальності потребується ревізія документів та майна, посвідчення факту їх передачі-прийняття тощо. Отже, між нотаріусами можуть виникати правовідносини, що також мають регламентуватись цивільними угодами, змістом яких мають бути нотаріально-адміністративні правовідносини. Тож пропонуємо наступний механізм заміщення приватного нотаріуса: при управляннях юстиції доцільно створити кадровий резерв нотаріусів з осіб, які отримали свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю і мають намір нею займатися, з якими приватний нотаріус і буде укладати угоду. При цьому пропонуємо розробити типовий проект договору, який обидві сторони будуть лише конкретизувати[78,с.142].
Практично поза увагою законодавця опинилась така структурна одиниця нотаріату, як державний нотаріальний архів, хоча його важливість очевидна, як зазначають деякі автори. Але чи достатнім є для правильного сприйняття ролі і значення державного архіву зазначення про його існування в ст. 23 Закону? На наш погляд, така функція, як збереження нотаріально посвідчених документів не може залишатись поза увагою Закону, а також не врегульовуватись відповідно до єдиної нотаріальної процесуальної форми. Так, згідно з Положенням про державний нотаріальний архів на підставі графіків здійснюється приймання документів не пізніше двох років після закінчення 10-тирічного строку їх зберігання у фондоутворювачів. Отже, періодичність здачі документів державними нотаріальними конторами та архівами становить 12 років, але в цих правовідносинах немає ясності, оскільки не встановлено: здача в архів документів це право нотаріуса чи його обовязок. При цьому надане державному нотаріальному архіву право здійснювати контроль за зберіганням документів у фондоутворювачів, право вимагати додержання правил роботи з архівними документами, залучати в необхідних випадках як експертів і консультантів працівників органів нотаріату це властиві адміністративним правовідносинам владні повноваження, які не підкріплюються відповідними санкціями, що регламентовані законом. Це положення нетипове для адміністративних правовідносин. А тому можна лише здогадатись про необхідність у певних випадках представників державного архіву звертатись до Мінюсту з метою вжиття єдиного адміністративного заходу до порушника законодавства зняття з посади або позбавлення права займатись нотаріальною діяльністю. Але цей шлях ускладнений, оскільки згідно зі ст. 12 Закону підставою для застосування санкцій є порушення вимог законодавства, а не інших нормативних актів. Тому доцільно більшу увагу приділити в Законі основним правам і обовязкам такого субєкта нотаріально-адміністративних правовідносин, яким є д?/p>