Новелістика Проспера Меріме
Дипломная работа - Литература
Другие дипломы по предмету Литература
?товуються з метою ввести читача в те середовище, яке визначає поведінку персонажа.
Відчуття живої, неприкрашеної правди П. Меріме досягає умінням обирати обєкт художнього зображення. "... Він мало вигадує, але зате багато шукає і бере лише те, що, на його думку, малює вдачу і характери певної епохи" [40: 46], - говорив про письменника О. Барбьє. Драматична ситуація, в якій розкривається характер героя, - зерно кожної новели П. Меріме. Йому непідвладні, як, скажімо, Стендалю чи Бальзаку, широкі соціальні полотна, розгорнуті життєві панорами, - він набуває досконалості в психологічному аналізі.
"П. Меріме виступає за історичну і національну конкретність. Послуговуючись тим самим матеріалом, що й романтики, подаючи його, здавалося б, у дусі панівних у той час літературних напрямів, П. Меріме вміщував цей матеріал зовсім не в романтичному національному та історичному каркасі, тим самим відповідно деформуючи його і підпорядковуючи йому свою творчу фантазію. Він набував у Меріме контролюючого відчуття міри, реальності, життєвості, тверезості" [16: 456].
В "Матео Фальконе", наприклад, як і в "Коломбі" (1839), йдеться про корсиканське життя. В основу "Матео Фальконе" лягли книжкові джерела, в основу "Коломби" - живі враження автора, який вже побував на Корсіці. Здавалося б, у другій новелі слід було б чекати більшої життєвої достовірності, ніж у першій. Проте П. Меріме в обох випадках залишається психологічно містким у зображенні людського характеру, пристрастей і емоцій. Правдивість автора полягає не в етнографічній відповідності і переконливості (хоч і це йому притаманне), а в переконливості психологічній. Він відтворює ситуації на грані неймовірного, але виразно тяжіє до ймовірного. В образах героїв П. Меріме немає того ірраціоналізму, який їм свого часу приписували: їхні вчинки соціально зумовлені і психологічно вмотивовані.
Таке відчуття простору й часу, історизм, дотримання відповідних координат властиве всім новелам - і тим з них, де зображені екзотичні картини ("Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо"), і тим, де йдеться про звичаї сучасного французького суспільства ("Етруська ваза", "Партія в триктрак"), і новелам з фантастичним сюжетом ("Примара Карла XI", "Федеріго"). На них усіх позначилось засвоєння романтичної поетики і водночас - полеміка з нею і її заперечення.П. Меріме відмовляється від романтичного сюжету з його специфічною течією і ефектними поворотами, зрікається розважальної раптовості.
Особистість, яка протиставляється суспільству - як відомо, улюблений мотив романтиків. Проте у П. Меріме немає нічого романтичного. Письменник зображає своїх героїв у звязках із середовищем, яке обмежує їх свободу.
Прагнення П. Меріме показати виняткові та незвичайні характери набуло іншого, реалістичного впливу. "Дивувати, не дивуючись і хвилювати, не хвилюючись" [15: 29], - ось у чому вбачав А.В. Луначарський завдання Меріме-новеліста.
Прийом передачі глибоких внутрішніх переживань героїв через точне відтворення їх внутрішнього прояву властиве більшості новел П. Меріме і надає їм лаконізму й динамічності.
У новели П. Меріме перейшло чимало мотивів (насамперед "сенсаційних") з його ранніх творів. Вбивства, дуелі, катування, спокуси, ревнощі, патологічні ексцеси тощо - всього цього письменник не зрікся, все це зажило новим життям в його новелістиці.
Полеміка з романтизмом здійснювалась не шляхом відмови від романтичних колізій і романтичного антуражу, а наданням їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але, по суті, незрівнянно більшої виразності.
Роль описів у новелах зведено до мінімуму: в цьому своєрідне художницьке кредо П. Меріме. Письменник взагалі вважав описи прерогативою образотворчих мистецтв і там, (є це можливо, всіляко уникав їх. Навіть традиційний і невідємний компонент літературного твору - пейзаж - ніколи не викликав його схвалення. "... У Меріме, - відзначав Б.Г. Реїзов, - функцію опису, як виражально-зображального засобу, відіграє метод "характеристичних рис", що виявляються художнім зором і виділяються за рахунок всіх інших властивостей зображуваних предметів" [45: 30].
Зображаючи обстановку паризького салону 30-х років, малюючи пейзаж Іспанії або Корсики, письменник відбирає тільки найхарактерніше, найістотніше. Так, в ранній новелі "Матео Фальконе" він зображає перш за все "макі" - дикі лісові чагарники, оскільки це не тільки найхарактерніша деталь корсіканського пейзажу, але і наочне свідоцтво примітивних способів обробки землі, відразу створює у читача уявлення про архаїчний побут і вдачу корсиканців. Характерним є те, що і пейзаж, і портрет письменник вводить в оповідання окремими штрихами. Так, почавши опис Корсики з "макі", П. Меріме повісті створює все нові і нові деталі. То гірський кряж, по схилах якого пастухи-кочівники пасуть свою худобу, то блакитні гори на горизонті, то каштанове дерево, з гілок якого робляться ноші для Джанетто, то невеликий яр, в якому відбувається розвязка трагедії завдяки окремо вкрапленим деталям П. Меріме досягає необхідного ефекту створення повного враження реальності оточення, реальності всього, що відбувається.
Уникаючи просторових описів, П. Меріме в той же час з великою точністю і конкретністю відтворює деталі портрета, обстановки, пейзажу. Ці деталі служать або засобом характеристики персонажа, як, наприклад, рожевий капелюшок і шаль кашеміру Арсени