Національно-духовне відродження України у першій половині XIX ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?кое описание... (1786), підготовлену на основі матеріалів, зібраних Д. Пащенком. У першій частиш твору розглядалося питання про походження малоросійського народу, характеризувались його мовні та фізичні особливості, побут, звичаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж словянства й вважав, що воно походило від племен скіфів. Така точка зору Шафонського в окремих сюжетах перегукується з поглядами деяких сучасних вчених на етногенез українського народу. Про походження українського козацтва Шафонський не мав єдиної думки. В одному випадку він доводив, що запорожці походили від черкес, які нібито переселилися на Подніпровя з Кавказу, в іншому повязував їхню появу з місцевим населенням, змушеним захищатись від нападів татар. На реальних фактах, позитивному досвіді й реалізмі базуються описи Шафонським сучасної йому культури України. Вчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як Полісся,Степ, виділив північно-західну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особливості в матеріальній, духовній культурі та мові їхнього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взуття, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасниками. Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в описах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відомі тільки небагатьом дослідникам. Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю Летописное повествование о Малой России... підготував (1785 1786) Олександр Рігельман. У ній органічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав версію про переселення на Подніпровя черкесів і про заснування ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва черкаси щодо запорізьких козаків.
Українознавчий характер з поєднанням аматорства й науковості мала праця Якова Марковича Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях (1798). Історик відстоював ідею автохтонності походження східних словян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твердження про особливе географічне положення України наводили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав. Маркович детально описав особливості жителів степової зони України у веденні сільського господарства, тваринництві, бджолярстві, садівництві. Одночасно він показував специфіку матеріальної культури, антропології та характеру українців. З подібних праць читачі дізналися про Те, що український народ мав власну культуру, яка багато в чому відрізнялася від культур інших словянських народів. Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна Історія Русів. Зявившись наприкінці XVIII на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком, її можливими авторами вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський та інші особи. Історія Русів є трактатом перехідного періоду, коли публіцистичні твори почали поступатися місцем науковим розвідкам. В Історії Русів простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, .відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу повязується із сарматськими племенами, а під русами розуміються лише українці. Серед найвидатніших українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава. Ідея про народоправя давніх українців різко контрастувала з монархічним правлінням Росії та спонукала передову громадськість до необхідності відновити старі демократичні порядки. Сторінки твору про героїчну боротьбу українського народу з агресією Кримського ханства й Туреччини пробуджували в людей глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків. Чи Не вперше багато з них дізналися про Богдана Ружинського, Михайла Вишневецького, Івана Підкову та інших славних козацьких ватажків, котрі без вагань несли на жертовник свої чубаті голови в імя незалежності й слави України. Серед причин антипольських виступів запорізького козацтва першої половини XVII ст. автор на перше місце ставив наступ польської шляхти на права українського населення та його прагнення до незалежності. В описах визвольних війн робився наголос на етнічній та релігійній близькості українського і російського народів, що й стало першопричиною обєднання України з Росією в 1654 р. Головний здобуток цього історичного акту вбачається в успішній збройній боротьбі проти шляхетської Польщі. Різким дисонансом з усталеною традицією стало те, що в праці В політичні дії Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Демяна Многогрішного та інших гетьманів не трактувались як зрада Росії. Тобто Історія Русів почала реабілітацію українських гетьманів і відновлення історичної справедливості. Не могли нікого залишити спокійним сторінки про масову загибель українських козаків на будівництві Петербурга, ритті каналів та на інших роботах далеко від Батьківщини. Тим більше, що поряд з цим показана й боротьба частини козацької старшини за автономні права України. В уста гетьмана Павла Полуботка автор вклав обурення українського народу антиукраїнською політикою царя Петра І. Безіменний автор не приховував і відмови частини козацької старшини від національної ідеї й пристосування до політики царського уряду. Незважаючи на значні фактологічні неточності, національно-виз?/p>