Національна культура як цілісність
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
ове життя народного живопису, народно-космогонічна символіка в поезії, "химерна проза", так зване "поганство" в певному відгалуженні поезії, інтерес історичної прози до "поганських" часів тощо. Мабуть, можна було б говорити і про частковіші, специфічніші споріднені мотиви, що по-своєму зринають, пробиваються в різних мистецтвах. Мені здається, наприклад, що є невипадкова внутрішня спільність між музикою Сильвестрова, живописом Івана Марчука та поезією Павла Мовчана. Це певна екзистенціальність та інтроспективність, "мучення матерії", труднощі виходу або й невихід у сферу оптимістичного заспокоєння та внутрішньої гармонії, - симптоми схожої реакції художньої душі на сучасний ступінь драматизму буття. Останнім часом на наших очах народжується ще одна, вже ширшого значення тенденція, що може охопити всі мистецтва - тенденція переосмислення всієї картини дійсності і виявлення її справжніх сутностей, довго приховуваних у бюрократичній моделі життя, тенденція до соціального критицизму і загостреної громадянської активності, до глибокого осмислення суперечностей і болючих проблем сучасності. Вона вже відчутна в літературі, в театрі, почасти і в живописі та графіці (як показала остання республіканська ювілейна художня виставка), - правда, здебільше ще в публіцистичних і плакатних або гротескних, фейлетонних формах, неспецифічних для мистецтва, живопису, скажімо.
Нарешті шостий рівень взаємодії різних видів мистецтва та різних ланок культури - найвищий і найскладніший - цілісне функціонування національної культури як системи. Української національної культури. Це величезна тема, яку тут можна хіба спробувати в найзагальніших рисах окреслити. І перше, головне питання, яке виникає при цьому, - питання про повноту структури сучасної української національної культури.
Реально підходячи до цього питання, мусимо визнати, що сьогодні українська національна культура - це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає. По-друге, тому, що українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій, а національна мова - це все-таки становий хребет національної культури, і навіть невербальні, несловесні мистецтва через ряд опосередкувань усе-таки повязані з мовою, з уявленнями, оформлюваними мовно, і навіть із самим звучанням мови (згадаймо твердження академіка Б. Асафєва про "інтонаційний фонд нації" - основні прообрази музичних та поетичних інтонацій, які у згорнутому вигляді містяться вже в національній системі вимови).
Якщо ми маємо сьогодні факт відходу цілих соціально-культурних шарів населення від української мови, особливо технічної і наукової інтелігенції, взагалі міського люду, - факт, зумовлений не в останню чергу "перекосами" в освітній справі тощо, - так це ж не просто звуження сфери вживання українського слова, як ми вже звично кажемо. Це і колосальне збіднення змісту українського мовлення, зниження його інтелектуального і духовного потенціалу, тобто, зрештою, вихолощування української національної культури. Бо національна культура - це не тільки твори професійного чи народного мистецтва, то вже її вивершення, а її підґрунтя - це насамперед буденне життя слова і думки, незліченних душевних актів у слові; і поезія, як стверджував Потебня, не тільки у творах поезії, а й у повсякденному слові як стихійній творчості кожної людини. Тому мова (те, що закріплене в мові!) - це найголовніше і найглибше джерело національної духовності взагалі і доля мови - це не просто доля літератури та інших повязаних зі словом видів мистецтва; це доля національної духовності взагалі, нації взагалі. Зараз у нас дедалі більше говориться про долю рідної мови і говориться з належною тривогою. Але при цьому нам не можна забувати і про другий бік цієї справи: про духовну й інтелектуальну забезпеченість українського слова на всіх рівнях його побутування. Щоб не було в нас культурно-ідеологічних ситуацій, про які колись Леся Українка писала з листі до Михайла Драгоманова: "У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто коли вже писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т.п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: "Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!" "Говорить по-нашому" - се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи" (Леся Українка. Твори в десяти томах. Т.9, К" 1965, с.175). Цей парадокс
вказує на одну із обєктивних суперечностей не тільки мовної, а й взагалі національно-культурної консолідації, яка передбачає чіткі й високі світоглядні, духовні, етичні мірки.
А що, власне, розуміти під українською національною культурою, який обсяг явищ? Досить часто ми - свідомо чи несвідомо - ігноруємо це питання, наче воно від лукавого. І під українською культурою розуміємо просто механічну суму культурних явищ, наявних на території України. Так здебільше чинять органи масової інформації і, на жаль, чимало дослідників сучасного кіно, театру, телебачення, естради. З однієї монографії довідуюся, що у нас є буквально сотні українських документальних, ігрових та музикальних телефільмів. А ми ж добре знаємо, що їх мізерні одиниці. В іншій публікації називається кільканадцять "українських" дитячих і лялькових театрів, і доводиться гірко всмі