Національна культура як цілісність
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
ішою до інших мистецтв. Проте й вони не лише дають літературі, а й по-своєму черпають з неї. Зокрема, активна тут музика. Тільки за останні роки М. Скорик, Є. Станкович, І. Карабиць, В. Губа, Л. Дичко, Л. Колодуб та інші композитори дали ряд яскравих творів, надиханих образами літератури, - кантат, ораторій, хорових поем на слова українських поетів - від П. Тичини до М. Вінграновського. Віхою в розвитку української національної музики стала Третя хорова симфонія Є. Станковича на слова П. Тичини. Не такий виразний - у плані тематики й мотивів - звязок музики з живописом, але й він є. Так, Л. Дичко здійснює задум музики балету за образами картин Катерини Білокур. У сучасному живописі тематичний звязок з літературою та музикою менше простежується. Але можливий і інакший, глибший внутрішній звязок на рівні художніх концепцій, зображальних засобів, ритмічної організації тошо. Питання це традиційне, але сучасне мистецтво вносить у нього й нові моменти. Так, орієнтація декого з сучасних композиторів на зображальний ефект окремо взятого самоцінного звуку та внесення просторових вирішень за допомогою смислово наголошеної паузи, можливо, вказує на новий рівень звязку з поетикою живопису. Втім, це лиш один момент набагато ширшого питання. З цього погляду ще потребує спеціальних досліджень проникнення принципів музикального мислення в живопис і живописного - в музику: на конкретному матеріалі сучасного українського мистецтва і саме в специфічних вимірах національної художньої культури.
Якщо тематичні, інтелектуальні та зображальні екстраполяції на зразок відзначених вище не є необхідною передумовою самого існування відповідних мистецтв, то є види художньої творчості й мистецькі жанри, які за самою своєю природою мають характер симбіозу - здебільше і насамперед з літературою. Це - книжкова графіка, драматичний театр, художній кінофільм, художній телефільм і телевистава, радіовистава, ляльковий театр, художнє читання, естрада тощо. Вже з одного цього неповного переліку (залишаю осторонь оперу як найскладніше і найсинкретичніше мистецтво) видно широчінь причетності літератури до всього обсягу національної культури, її серцевинне становище в ній, міру відповідальності за її енергію та якість. Видно і благотворність її впливу на визначеність національного характеру культури (що засвідчується, зокрема, і успіхами нашої книжкової графіки, яка поряд, мабуть, із раніше названою хоровою музикою, є сьогодні однією з найбільш національно визначених ланок нашої культури). Але видно і недостатність забезпечення, яке дає вона театрові, кіно, телебаченню та іншим ділянкам національної культури. Втім, про це у нас буде мова далі, а зараз докінчимо оту умовну схему взаємодії різних мистецтв у системі нашої національної культури, з якої ми почали.
Отже, щойно ми говорили про четвертий (вибачаюся за нумерування!) рівень взаємодії. А пятий - це вже рівень загальної ідейно-тематичної і стильової взаємодії всіх родів і видів мистецтва, коли вся мистецька сфера охоплюється певними глибоко закономірними тенденціями. Таке буває не завжди і не однаковою мірою, а лише за умов піднесення національної культури, її великої ролі в житті народу. І, власне, її цілісності, що є темою нашої розмови. Таке було у нас у добу визвольного руху XVII століття, коли зявилися передумови для розквіту українського барокко, яке пережило цю добу. Таке було напередодні, під час та особливо після Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли буквально вибухнула творча енергія українського народу в усіх сферах діяльності. Зокрема, те явище, яке умовно називаємо українським авангардом, у 20-ті роки охоплювало практично всі ланки національного мистецтва й культури. Сьогодні нам важко назвати якісь загальномистецькі, загальнокультурні тенденції такого масштабу (певний рух оновлення, що міг охопити все культурне життя, розпочинався після XX зїзду партії, але був зупинений). Втім, як правило, такі тенденції виразно прочитуються вже з відстані часу. Але й сьогодні якісь моменти можна вловити. Це, насамперед, пошук джерел, рух до джерел, прагнення повернути собі культурну спадщину в її справжньому обсязі й скоординувати з нею власне культурне самопочування й творчу енергію. В літературі це - відкриття чи освоєння масиву латиномовної та взагалі багатомовної української поезії XVI-XVIII століть, яке почалося; у музиці - повернення творів Д, Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя і взагалі старовинної української музики; у графіці - інтерес до форм і традицій старовинної української книжкової графіки; у філософії, етиці, естетиці - видання і вивчення частини наукової спадщини часів Києво-Могилянської академії тощо. Цей джереловідкривавчий або джерелооновлювальний рух мав би не обмежуватися середньовіччям, а перейти і на спадщину нових часів, але це останнє маємо поки що лише в літературі, та й то у дуже послабленому вигляді. Ще одна хвиля, може, менш помітна, перебігає по ширшому обрію сучасної української культури. Це - спроба творчого вживання у втрачені форми народного художнього мислення, спроба їх відродити або сполучити з новочасними ідеями та прийомами. Може, це свого роду "неофольклоризм", але не цитатно-орнаментальний, а концептивний. Маю на увазі сукупність таких різнорідних, але внутрішньо більш або менш споріднених явищ, як відродження аутентичного народного співу, фольклорні ансамблі, нові способи використання музичного фольклору в інструментальній та симфонічній музиці, феномен Ніни Матвієнко, н