Наукова психологія XIX століття
Контрольная работа - Психология
Другие контрольные работы по предмету Психология
?тивність уяви роблять непідлеглою душі більш частку її самої. Людям важко переходити до дії через безконечні сумніви та барєри, що перешкоджають здійснити дію. Хто не звик усе зважувати, той не заглиблюється в себе самого, швидко і впевнено приймає рішення і працює плідно. Хто переможений думкою про власну велич, той виявляє нерішучість, яка пригнічує його. Такою доля великої душі, тому й сама вона страждає. Нагорода їй слава, хвала, почесті, память нащадків.
Проте хто ж дасть великій душі таку нагороду? Небеса? Природа? Хто? Душа міркує, що вона не може спілкуватися з іншими душами звичайних людей і зневажатиме їхнє товариство, уникатиме їх.
Люди переслідуватимуть велику душу своєю заздрістю, презирством не бажаючи знати її. Лише після смерті прославлятимуть її, а що в цьому доброго? Слави немає за життя, а для кого ж буде слава після смерті?
Отже, перевага великої душі це і є її нещасна доля. Велике душа й благає Природу, щоб вона помістила її в найнедосконаліше створіння. Природа згодна це зробити, якщо сама душа відмовиться від безсмертя, для якого Природа її передвизначила. Душа просить взамін безсмертя прискорити її смерть, щоб позбутися страждань.
Тут ідеться про завершальну стадію мотиваційного періоду, коли вимагається перехід до "дії”, але вона здійсненою бути не може; та й у межах мотивації людина вже залишатися не може, адже вона її пройшла й побачила цілковиту марність навіть такої мотивації, яка є центральною в людині, тобто мотивації щастя та слави. Це заперечення минулого й це неприйняття майбутнього (як активності дії) залишає людину ні з чим і веде її до песимізму. А. Шопенгауер песиміст. Він тримався принципу волі як переходу до дії. Чому ж людина нітиться й зупиняється перед дією? Чи не через слабкість світоглядної позиції, неможливість прийняти багатство світу, яке розкривається перед людиною, включеною в дію? Це бачення лише одного боку занепад ідеалу як мотиваційного визначення. А як же бути з ідеєю трагедії творчості у М. Бердяєва, творчість якого належить до першої половини XX ст.? Чи не вигадана ця трагедія на основі неможливості переходу мети в засіб, тобто до справжньої творчості, яка є розробкою (творчою) засобу? Отже, будь-який песимізм є тупцюванням у сфері субєктивності. Визначне дослідження і з цього питання здійснив Дж. Селлі. Й т.п.
Та хоч би як сцієнтиетський рух позитивістськи заперечував філософію, пізнавальний акт людини завжди звертається до неї, коли йдеться про більш загальний смисл досліджуваних явищ. Дослідження природи без будь-якої метафізики це був початок "науковості”. Однак науковість виявилася збідненою, безглуздою, позбавленою сенсу. А сенс цей торкався насамперед призначення людини.
Наука в цілому мала витлумачити спрямування людської діяльності, а кожна наука окремо зробити свій внесок у цю справу. Поставало питання про наукову картину світу. Мова тоді мала йти про те, як досягти єдності людських знань. Невпинна й безконечна спеціалізація й диференціація наук вимагала інтегруючих зусиль. Однак спеціалізація вчених, що була засадою творчих успіхів (зокрема, у звязку з неосяжним зростанням інформації), разом з тим перешкоджала створенню єдиної наукової картини світу.
Слід було визначити провідну галузь людської науки, щоб знайти логічний епіцентр пізнавальних пошуків. Учені, культурні діячі, філософи звернули погляд до психології науки про людину. Людина в центрі світу. Ключ до цілісної наукової картини світу було знайдено. Проте її створення спочатку йшло шляхом віднайдення пріоритетних проблем. Тому не дивно, що вчені різних спеціальностей звертали свої думки до своєрідностей осередку людської діяльності, а саме до вчинку та всіх тих психологічних феноменів, що з ним повязані. Класифікація наук, протиставлена лінійній класифікації О. Конта, мала вигляд "трикутника”, де психології відводилося місце в його середині (Б. Кедров, Ж. Піаже), оскільки проблема психічного виявилася останньою, завершальною проблемою будь-якого наукового пізнання. М. Планк у праці "Динамічна й статистична закономірність” завершує свої "фізичні** роздуми як психолог філософського спрямування, відшукуючи в людській діяльності належне співвідношення детермінізму і свободи. Планк вважає нездійсненним потяг доконечно вивчити явища власного майбутнього з точки зору детермінізму й разом з тим ліквідувати поняття душевної свободи. Той, хто стверджував би, що дане свідомістю вільне самовизначення, не обмежене законами причинності, є логічно несумісним з абсолютним детермінізмом у всіх сферах душевного життя, той припустився б такої принципової помилки, як і згаданий фізик, котрий не дотримувався б зазначеної перестороги, або як фізіолог, який уявив би, що може вивчити природні Функції якого-небудь мяза на анатомічному його препараті [2, с. 154].
Таким чином, наука, на думку Планка, ставить сама собі нездоланні межі. Однак людина в своєму невтомному потягу подолати ці межі мусить переступити через них, адже має потребу у відповіді на найважливіше питання свого життя: "Як я маю вчиняти?” Повну відповідь вона знайде не в детермінізмі, не в причинності й узагалі не в чистій науці, а в своїй власній моральній свідомості, в своєму характері й світоспогляданні.
Можливо, М. Планк відновлює ідею "паралогізмів чистого розуму”, підкреслюючи автономію моральних і психологічних проблем, але сама автономія лише підкреслює їхню важливість, більше того їхнє основоположне значення для житт