Моральні основи особистості й визнання суспільством її достоїнства та права на захист
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
стішою, вихідною формою цього зусилля є вільне підпорядкування загальнолюдським моральним заборонам, а зрілої й розвитий - робота з визначення сенсу життя, по створенню й підтримці відомого цілісного подання про бажаному, належному й коштовний, котре вірогідно для даної конкретної особистості й одушевляє, оживотворяє її в якості значимої "надзадачі".
Тема пошуків широка й многопланова, як сама філософія. Зупинимося тут лише на тих її аспектах, які істотні для проблематики персонального самовизначення.
Почнемо з того, що сенс життя по суті своєї "сверхпрагматичен" і в цьому змісті "сверхсоціален": він повязаний з питанням "заради чого жити" (у критичних ситуаціях - з питанням " чи потрібне взагалі життя того, щоб бути прожитим"), а не з утилітарною тематикою самозбереження й успіху в суспільстві.
Пошуки сенсу життя можна визначити як процес морально-практичної орієнтації, що розширюється, особистості. Усе починається з найпростіших моральних альтернатив, з визначення того, чого "тут і тепер" категорично не можна робити (відповідно - не можна не робити). Така первісна й неодмінна етична рекогносцировка сенсу життя. Добровільно покладаючи на себе відомі заборони, людина відкриває простір можливих, бажаних і значимих для нього - саме для нього! - покликання, або способів справжнього існування (сучасна філософія визначає цю фазу морально-практичної орієнтації як акт екзистенціального вибору).
Однак при перших же спробах реалізації покликання, що відповідає своєрідності індивідуальних задатків і запитів совісті, людина виявляє, що має справу з відомою суспільною роллю й що роль ця не одинична, а характерна для певної групи людей, уже сформованої або тільки складної зараз, у цей момент історії. Екзистенціальні пошуки "себе самого" упираються в проблему усвідомленої групової причетності (або, якщо використовувати одну із ключових категорій сучасної соціології, - у проблему ідентифікації).
Обговорюючи ідентифікацію як фазу морально-практичної орієнтації, надзвичайно важливо взяти до уваги наступна обставина. Людина завжди вже застає себе усередині певної групи (родинного й дружнього кола, класу, стану, етносу, віросповідання). Приналежності до неї він не вибирає (у тому розумінні, у якому ми говоримо, що не вибираємо батьків). Природне входження у групи (і навіть у сукупність груп, тим або іншому способу впорядковану) не залежить від волі й свідомості індивіда й задає, обумовлює багато хто його установки і якості. Останнє, однак, зовсім не означає, начебто людина - просто функція свого "соціального походження". Як особистість він не тільки може, але й повинен устати в усвідомлене й етично обґрунтоване відношення до свого кола, стану, класу, етносу, віросповіданню, - повинен визнати або відхилити їхнього достоїнства, погодитися або не погодитися з їхніми особливими нормами. Вирішуючи це завдання, особистість неодмінно утягується в проблематику морального оцінюваної історії (локальної, національної й загальнолюдської).
Можна затверджувати, що етична рекогносцировка й екзистенціальний вибір посильні для людини при будь-яких соціально-історичних умовах. На жаль, цього не скажеш про завдання соціальної ідентифікації - комплексної, найчастіше болісної, а при істотній зміні соціальних умов пережитої як "друге народження". Наскільки успішно вона вирішується, залежить від суспільства, від обсягу інформації, який воно дозволяє розташовувати, від ступеня терпимості й рівня розвитку комунікативної культури. Але найбільше успіх або неуспішність соціальної ідентифікації визначаються тим, якою мірою суспільство (починаючи з його виховних установ, кінчаючи вищими інстанціями влади) взагалі готово визнати за своїми членами достоїнство особистісної самостійності або хоча б готовність до неї.
Особистість і право
Давно замічене, що слово "право" викликає в людей два ряди істотно різних асоціацій. Одні схильні звязувати його насамперед зі словом "порядок", інші - зі словами "воля, рівність, справедливість". Але при цьому ні перший, ні другий ряд асоціацій не можуть бути відкинуті просто як помилкові. І ті і інші містять у собі часткову правду, оскільки свідчать про непереборний незвідний друг до другові місіях, які воно виконує.
Відбиттям цієї непереборної "двускладності" можна вважати ти обставини, що в суспільній думці протягом багатьох століть зі змінним успіхом конкурують два підходи до права, два типи право прийняття. Перший може бути назван легистським (від лат. lex - закон), другий - сугубо юридичним (від лат. jus - право, рима).
Прихильники легистського підходу бачать у праві насамперед знаряддя підтримки безпеки й порядку. Самим істотним у правовій нормі вони вважають те, що вона "продукт держави (його влади, волі, розсуду..."; вона - "наказ (примусове встановлення, правило, норма, акт) офіційної (державної) влади... Право йде від держави, його принципом (сутнісною ознакою й відмінною рисою) є владна сила, забезпеченість владним примусом". Легистське розуміння знаходить своє граничне вираження в концепціях юридичного позитивізму, що, з одного боку, ставить в основу "догму закону", з іншого боку - різними, іноді досить рафінованими способами доводить, що всяке право - це в остаточному підсумку право сили.
Прихильники сугубо юридичного підходу бачать у праві насамперед "щось обєктивне, що не залежить від волі, розсуду або сваволі (державної) в?/p>