Моральні основи особистості й визнання суспільством її достоїнства та права на захист

Информация - Философия

Другие материалы по предмету Философия

".

Не зупиняючись на непослідовностях і протиріччях, які містило кантівське навчання, акцентуємо увагу на тім, у чому Кант виявився навічно прав, що було його справжнім філософським відкриттям, значимим для наших днів не менше, а навіть, можливо, і більше, ніж для його часу.

Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Лише той, у кого є принципи, здатний до незалежного положення мети. Немає нічого більше пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність.

Найтяжчі випробування, що випали на частку людей в XX сторіччі, підтвердили справедливість цих тверджень. В 1938 році віденський психіатр Б. Беттельгейм був укладений у гітлерівський концентраційний табір. Протягом двох років, проведених у Дахау й Бухенвальде, він у розумі складав книгу, де аналізувалося стан і поводження людей в умовах дивовижних масових експериментів, проведених фашистами. В 1960 році вона вийшла у світло за назвою "Освічене серце". Метою гітлерівського концтабору, як свідчив Беттельгейм, була "ампутація особистості в людині" - формування "ідеального укладеного", що реагував би на команди доглядача миттєво, не міркуючи, на зразок автомата або заляканої дитини. Цієї мети нацисти домагалися з фанатичною завзятістю, зневажаючи часом навіть міркуваннями господарської вигоди й рентабельності. Містячи людей в умовах хронічного недоїдання й стадний барачної скупченості, застосовуючи принизливі покарання, підтримуючи за допомогою довільних страт "загальне тло терору", вони в масі випадків досягали того, до чого прагнули.

Але от невдача: "ідеальний увязнений", як правило, виявлявся зовсім нежиттєздатною істотою. Після "ампутації особистості" у ньому руйнувалися також якості індивідуальності й індивіда: атрофувалися здібності, загасала память, притуплявся навіть інстинкт самозбереження. "Ідеальний увязнений" був виснажений, але не відчував голоду, поки наглядач не крикне: "Їсти!" Він рухався машинально, безмовно, він слабшав і, нарешті, що називається, "весь вимирав".

За спостереженням Беттельгейма, в "ідеальних увязнених" швидше всього перетворювалися або розважливі циніки, або люди із -клерковою психологією, які ніколи не відали боргу, що виходить за рамки інструкцій, і завжди готові були сховатися за виправдувальною формулою: "У мене був наказ". І навпаки, довше й успішніші інших руйнуванню особистості пручалися ті, кого прийняте називати ригористами - "людьми боргу", "людьми принципу". Показові щодо цього й прийоми, які самі увязнені винаходили з метою особистісного збереження. Один з табірних "старожилів" повідомив Беттельгейму наступні розхожі правила: змушуй себе є щораз, як представиться можливість; спи або читай, якщо випала вільна хвилина, і неодмінно чисть зуби по ранках. Зміст цих правил один: робити ненаказане, вільно підкоряти себе тому, до чого не примушує табірне начальство. У цьому випадку навіть чищення зубів може бути вчинком.

Прибігаючи до кантівських понять, Беттельгейм формулює свого роду імператив табірного виживання: будь-що-будь "створити навколо себе область автономного поводження". Область ця тим ширше чим суворіші заборони, добровільно накладені на себе людиною, чим ближче вони до фундаментальних моральних вимог. В умовах голоду, принижень, рабської праці довше всіх витримували ті, хто один раз наважився ухвалити сам для себе: "я ні при яких умовах не стану донощиком" або "я ніколи не прийму участі в каральній акції". Такий був трагічний парадокс табірного існування: щоб не вимерти, треба було перестати боятися неминучої насильницької смерті, самому вибрати те, що таїть у собі погрозу загибелі. Але адже парадокс цей неявно є присутнім уже в самому понятті принципу (безумовного імперативу). Принцип не є принцип, якщо за нього не готові йти на втрати, жертви, терпіти переслідування й навіть прийняти смерть.

Міркуючи над екстремальною ситуацією фашистських таборів, Б. Беттельгейм виявив деяку загальну правду про людину, сховану від нас в умовах більш-менш нормального соціального існування.

Моральність - не проста засіб суспільного регулювання індивідуального поводження. Вона ще й засіб духовно-персонального виживання самого індивіда. Там, де немає вільно обраних моральних обовязків (нехай самих елементарних), починається загальна деградація людини, особливо швидка, коли він стає видобутком злочинного оточення або злочинного режиму. Суцільно й поруч вона виявляється прологом до самознищення.

Наприкінці XIX століття французький соціолог Э. Дюркгейм у роботі "Самогубство" звернув увагу на те, що розрахункам з життям, як правило, передує "аномія" (буквально - "беззаконність") - стан, коли для людини ніщо не святе й не обовязково. Але ще до Дюркгейма залежність ця була яскраво представлена в художній літературі. Згадаєте, як закінчує життя Ставрогин у романі Ф. М. Достоєвського "Біси", згадаєте глибоку мізантропію Ганни Карениной напередодні самогубства. Навіть тридцять срібників, призначених за зрадництво, втратили в очах Іуди всяку цінність і інтерес: перед смертю він кинув їх в особу жерцям-платникам. Аномія, а за нею повна апатія й - втеча в смерть!

Життєздатність тварини інстинктивно мимовільна. Життєздатність людини спочиває на волі до життя й припускає постійно особистісне зусилля. Найпро