Міжнаціональні відносини в Україні
Курсовой проект - Социология
Другие курсовые по предмету Социология
?вує 36,3 %, то серед респондентів з вищою освітою таких 64,4 %. При цьому освіта, а разом з нею і знання мов, збільшують можливість вибору мови спілкування в залежності від ситуації.
Застосування методики, при якій аналізується під час інтервю мовна поведінка респондента дозволила виокремити у складі населення України 5 лінгво-етнічних груп: україномовні українці (38,5%); двомовні українці (ті, хто вживає суміш української та російської мов 10,7 %); російськомовні українці (28%); російськомовні росіяни (16,9 %); інші лінгво-етнічні групи (6,0 %) [20].
Наведені дані є суттєво відмінними від тієї спрощеної картини, яка замальовується із результатів перепису. Згідно з її результатами 85,2 % тих, хто ідентифікував себе як українці, визначили як рідну мову своєї національності і саме на цих даних базується у своїй діяльності усі офіційні інститути суспільства, культурно мовна і етнонаціональна політика держави. За даними КМІСу та інших соціологічних організацій етномовна структура населення України є набагато складнішою. Зокрема етнічні українці, які складають домінуючу за своєю чисельністю групу за однією із суттєвіших культурних ознак за використовуваною мовою виявляються помітно неоднорідним етнокультурним угрупованням. У цілому співвідношенні україномовного та російськомовного населення виглядає таким чином: 47,2% належить до першої та 52,8% до другої групи [7]. Наведені дані показують, наскільки суттєво відмінною є мовна ситуація у різних регіонах України. Якщо на Заході абсолютно домінує (95%) українська мова, о на сході російська (92,3%) [7].
Така ситуація могла би спрацювати на остаточний розрив соціокультурного простору України, якби не існувало специфічної для українського суспільства ситуації, а саме поширеності українсько-російської двомовності: за результатами перепису населення 2001 року більше половини етнічних українців (58,1%) вільно володіють російською мовою й приблизно стільки же росіян (58,7) володіють українською [7]. Україно - російськомовними є і більша частка представників інших етнічних груп України.Вже багато років обговорюється 3 можливі моделі взаємодії української та російської мови в офіційній сфері:
1)утвердження на всій території України української мови як єдиної державної мови;
2) офіційне утвердження українсько-російської двомовності на території всієї України;
3) збереження за українською мовою статусу єдиної державної мови при визнанні й інших мов, як офіційних у окремих областях і містах.
Моніторингові дослідження ставлення населення до доцільності надання російській мові статусу офіційної свідчить, що при деяких коливаннях у окремі роки, що цілком характерно для громадської думки, ця ідея постійно одержує підтримку майже кожного другого з опитаних. Але позиції з цього питання по регіонах є дуже відмінними і навіть прямо протилежні: якщо на Сході та Півдні України цю вимогу підтримує переважна більшість населення (73,3% та 64,1% відповідно), то на Заході майже 80 % є категоричними супротивниками цього. Проміжну позицію займає центральний регіон де голоси за та проти розподілилися у пропорції 48% до 39% [20].
Таким чином, мовна проблема помітна диференціює населення України не тільки за регіонами, але й за етнічною приналежністю та мовою, яку вони використовують. Закріплення за російською мовою статусу офіційної вважають за необхідне 81%, рідною мовою яких є російська, і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську. На завершення зазначимо, що саме різномовна практика і різні позиції з мовних питань виступають сьогодні одним із значущих факторів, що затруднюють процес консолідації української нації, розриваючи її не стільки за етнічними, скільки за лінгвістичними лініями.
Сучасна Україна характеризується досить суттєвими регіональними відмінностями, і це, мабуть, найбільшою мірою обумовлює складність протікання націєтворчих процесів, формування загальнонаціональної ідентичності. Попередні етапи розвитку сприяли тому, що у різних частинах країни склалися соціокультурні спільноти, що помітно відрізняються за своїм етнонаціональним складом, етнокультурними і політико - ідеологічними орієнтаціями, ступенем готовності інтегруватися в українську націю, що формується. Тому будь-яка проблема, що вивчається у соціологічному вимірі, потребує врахування регіональної специфіки.
Разом з цим принцип поділу на регіони під час дослідження України не є загальноприйнятими. Існує різні тлумачення поняття регіон. Відповідно специфіці соціологічного підходу до вивчення цієї проблеми регіон можна трактувати як певну соціокультурну цілісність, що має власну самосвідомість та деякі специфічні особливості стану свідомості та поведінки. Ця специфіка полягає, з одного боку, у відокремленні тих ознак, які є свідченням соціокультурної регіоналізації країни, з іншого боку акцентуації уваги на механізмах процесу формування тих соціокультурних відмінностей, які диференціюють населенн?/p>