Міграційні процеси та зміни етнічного складу населення України наприкінці 18 - початку 20 ст.
Информация - Туризм
Другие материалы по предмету Туризм
одів, як це робила Росія. Одним з таких народів став український етнос. Саме цим можна пояснити те, що чим більше захоплювала чужих територій Росія, тим більше українців на них оселялося.
Для реалізації своїх намірів правлячі кола Росії використовували різні засоби створення сприятливих умов життя на чужих землях: звільнення від податків, військової служби, наділення у великих розмірах землею, високі службові посади, зарахування до російського дворянства, ордени тощо.
Внаслідок визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в основному Україна приєдналася до Московського царства.
На початку XVIII ст. до складу Росії входили Лівобережна Україна, частина Новоросії, Курська та Воронезька губернії, значною мірою заселені українцями. Обидві Галичини увійшли до складу Австро-Угорщини в 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі. Закарпаття було частиною Королівства Угорського. За другим та третім поділами Польщі в 1793 р. і 1795 р. до Росії відійшли Правобережна Україна, Білорусь та Литва, де мешкали українці. В 1812 р. до Росії приєднали Бессарабію, де в частині повітів, особливо Хотинському, жила значна кількість українців.
За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії увійшло царство Польське, в якому українців за переписом 1795 р. було 5%.
У1719 р. в Лівобережній Україні українців мешкало 1755,4 тис. осіб, або 95,9% загальної кількості населення, у Правобережній - 2138 тис. осіб (86%) і Новоросії - лише 7,5 тис. осіб (1,6%), загалом 3900,9 тис. осіб, які становили 87,6% українців імперії (табл. 4).
Протягом XVIII ст. загальна кількість українців на цих землях швидко зростала. У 1795 р. на Лівобережжі їх стало 3121,6 тис. осіб (93,1%), Правобережжі - 3006 тис. осіб (87,9%). У звязку з прискореним освоєнням земель у Новоросії їх стало 848,3 тис. осіб (52,5%). Таке швидке зростання кількості й питомої ваги українців у Новоросії - яскраве відображення їхньої провідної ролі в освоєнні земельних просторів цього краю. Загальна кількість українців зросла до 6975,9 тис. осіб.
Наведені дані свідчать, що за цей період при зростанні загальної кількості українців на Лівобережжі та Правобережжі їх питома вага серед місцевого населення дещо знизилася, лише в Новоросії зросла. Також знизилася і питома вага українців серед усіх тих, що мешкали в кордонах Росії, до 85,4%.
З одного боку, це свідчить про переселення українців зі своїх етнічних земель, з іншого - про переїзд на наші землі представників інших народів.
Значний вплив на штучне скорочення кількості українців на їхніх землях мала русифікаторська політика російського уряду, яка особливо активізувалася за царювання Петра І, Катерини II та у другій половині XIX ст. (валуївський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).
Тенденції, які чітко визначилися у XVIII ст., набули подальшого розвитку протягом XIX ст.
Так, у 1897-1900 рр. загальна кількість українців у зазначених трьох регіонах зросла до 18105,1 тис. осіб. їх стало більше на Лівобережжі - 6118,7 тис. осіб, Правобережжі - 7357,5 тис. осіб і в Новоросії - 4628,9 тис. осіб. При зростанні загальної кількості українців у всіх згаданих трьох регіонах тривало падіння їх частки: на Лівобережжі - до 80,3%, Правобережжі - до 76,9% і навіть у Новоросії - до 42,9%.
У 1910-1917 рр. українців на їхніх землях стало 24109,4 тис. осіб, а їх частка серед українців імперії зменшилася до 77,8%, тобто їх стало за межами України понад 6,9 млн. осіб, тоді як наприкінці XIX ст. їх там було майже 4,3 млн. осіб. Скорочується і їх питома вага серед українців імперії в цілому до 80,9%. Ці тенденції тривають і протягом перших десятиріч XX ст. На Лівобережжі частка українців зросла до 81,6%, Правобережжі - до 77,8%, а в Новоросії зменшилася до 41,3%. .
Отже, за 200 років від початку XVIII ст. основна кількість українців, які жили під гнобленням Російської імперії на своїх рідних землях, зросла з 3900,9 тис. осіб у 1719 р. до 24109,4 тис. осіб у 1910-1917 рр. Але за цей період їх питома вага серед українців Росії поступово знижувалася з 87,6 до 77,7%. Одночасно з цим зростає і загальна кількість та питома вага українців, які оселилися за межами Лівобережжя, Правобережжя та Новоросії.
На нашу думку, певний інтерес становлять і зміни в окремих регіонах цих трьох земель (табл. 5).
Лівобережна Україна. До неї входили три губернії: Чернігівська, Полтавська та Харківська. Наприкінці XVIII ст. загальна кількість українців у них була відповідно 918,8 тис. осіб, 1354,8 тис. осіб і 848 тис. осіб, а частка їх щодо всього населення - 89,99 і 88,9%.
Через 100 років в усіх цих губерніях кількість українців зросла: у Чернігівській губернії до 1526,1 тис. осіб, Полтавській - до 2583,1 тис. осіб і Харківській - до 2009,5 тис. осіб. Але в усіх трьох губерніях відбулося падіння питомої ваги українців серед усього населення. Більше воно було в Чернігівській - до 66,4%, Харківській - до 80,6%, тобто в тих, які мають безпосередні кордони з Росією, і менше в Полтавській - до 93%. Інша тенденція простежується в перші роки XX ст. У 1910- 1917 рр. при зростанні кількості українців у Чернігівській губернії до 1707.7 тис. осіб, Полтавській - до 3438,4 тис. осіб і Харківській - до 3030.8 тис. осіб підвищилася їх питома вага серед населення порівняно з кінцем XIX ст. відповідно до 67,4, 94,1 і 85,7%. Але в жодній з них частка українців не досягла рівня останніх років XVIII ст.
Правобережна Україна. До неї входили: Київська, Волинська, Подільська губернії. Тут також, як і на Лівобережжі, наприкінці XVIII ст. в усіх трьох губерніях основним етносом були українці - відповідно 1023,4 тис. осіб, 1004,4 тис. осіб, 978,2 тис. осіб - 89,2, 89,3, 85,1%.
Через 100 років загальна кількість українців у Київській губернії зросла до 2819,1 тис. осіб, Волинські