Магдебурзьке право
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
західноєвропейський сучасник або попередник у своїх містах[6. стр.139-140].
3.3 Ратуша, як орган самоврядування
Історики і юристи пояснюють магдебурзьке право як найбільш відому в Європі систему міського права й самоврядування. Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волі городян, їхнє право самоврядування. Атрибутами міст, що володіють магдебурзьким правом, були виборні магістрат і трибунал, ратуша та інші вільності й привілеї, близькі, у сучасному розумінні, до демократичного.
Слово "ратуша" (польське Ratusz - від німецького Rathaus; у французькому побуті - Hotel de vіlle, в англійському - Town-hall, Guіld-hall) означає й орган самоврядування, і сам будинок. Звичайно ратуша має зал для зборів і церемоній на другому поверсі й годинній вежі. Багатство ратуші вказує на багатство й могутність міста. Містом управляв магістрат на чолі з війтом (старостою). Обрані в магістрат призначали на річний строк двох бурмистрів - тодішню виконавчу владу.
Ратуша, герб, печатка, міські ваги... Київ мав всі атрибути міст Центральної й Західної Європи.
На зміну магістратам і війтам прийшли призначувані губернатори. Ратуші скасували, а в ряді місць, у тому числі й Мінську, будинку їх навмисно зруйнували. У нашій столиці це зробили в 1851 році по особистій вказівці Миколи І.
Для сучасних минчан поняття "магдебурзьке право" - знакове. Міщанам дозволено було рубати ліс на будівлю будинків й їхнє опалення із князівських лісів на три милі навколо міста, за винятком бортей (дерев, на яких стояли вулики із бджолами), а також пасти худоба в тих лісах. Міщани зобовязані були вибудувати суспільну лазню й ратушу, під которою мали бути крамниці червоних товарів і хлібні, у самій же ратуші повинна була зберігатися бочка мірна й медница з городскою печаткою; там же перебувала й камера для очищення товарів пошлиною. Дозволено було міщанам вибудувати на ріці Свислочи млин, але з тією умовою, щоб вона не зменшувала правильного надходження доходів із млина замкової - князівської (що тепер зламано, у Нижнього ринку).
3.4 Литовський статут
У другій половині XIV ст., після визволення українських земель від монголо-та-тарського ярма, почався багаторічний процес інкорпорації Подніпровя і Поділля до складу Великого князівства Литовського. Піл контроль литовських князів перейшла Волинь, а згодом й Київщина. Полісся та Сівершина.
Після приєднання до Литви, завдяки цілеспрямованій експансіоністській політиці великого князя Вітовта, територія Київського князівства значно розширилася, насамперед за рахунок колонізації південних степових регіонів. Кордони Київщини наблизились до берегів Чорного моря. Дбаючи про охорону краю з півдня, Вітовт побудував на нових рубежах ряд фортець і поселень, заклав кілька митниць. Князь відбудував і зміцнив Канів, заснував Черкаси та Кременчук. На березі Чорного моря було зведено фортецю та порт Дашів (Очаків) і розбудовано відбиту від татар гавань Хаджи-бей [10, c.144].
Не зважаючи на численні татарські напади і повязані з ними людські та матеріальні втрати, роль Києва як політичного, релігійного та торговельного центру Східної Європи неухильно зростала. Під владою київського князя перебували міста Овруч, Житомир, Переяслав, Канів, Черкаси, Чорнобиль, Остер, Мозир. Більшість з цих міст і поселень вони називалися "замками господарськими" (тобто володіннями господаря, князя) виникли ше до ХVІ ст. і дісталися Литві разом з Київщиною інші (Мозир, Остер і Переяслав) приєднані литовцями до Київського князівства за рахунок суміжних земель. Деякі (наприклад, Черкаси та Чорнобиль), набули статусу міста вже за часів Великого князівства Литовського.
Кожне з цих міст мало масний адміністративний устрій і підпорядковувалось київському князеві, який отримав від литовського уряду виключне право призначати удільних правителів (намісників, державців і старост). Найбільше повноважень мав місник, влада якого поширювалась не лише на місто а й на округу (повіт), територія якого визначалася князем. Всі мешканці повіту, до якого стану вони не належали, підпорядковувалися намісникові як у військовому, так і у судовому відношенні. За розпорядженнями київського володаря намісники збирали податки, забезпечували формування та спорядження військових, виконання інших великокняжих повинностей. Водночас удільний князь залишив за собою керівництво намісниками, командування військовими силами краю, право апеляції до нього після винесення судових вироків намісниками, а також право надання у власність або користування земельними ділянками.
Українські, білоруські й частково російські землі становили близько 90 відсотків території Великого князівства Литовського і тому зрозумілою стала трансформація литовської меншості у бік руських традицій руського (українського) права. Почалося поступове зближення литовської та східнословянської сліт, обєднання економічного і торгового простору колишньої Київської Русі і Литовської держави. Перші десятиріччя після приєднання Києва до Литви, литовські володарі послідовно переймали правові, адміністративні та культурні надбання Русі, визнавали пріоритетність руської мови та православної релігії[10, c.144].
Протягом майже 120 років, до 70-х р. XV ст., Київ і Подніпровя входили ло окремих удільних князівств, які, визнаючи верховенство литовського володаря, практично були автономними державними утвореннями зі своєю адміністрацією, судовою та податковою системами, митницями, збройними заго