Ліквідація царизмом Запорізької Січі та її наслідки
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ки унікальний витвір мистецтва срібну золочену царську браму. Пізніше пограбування січової Покровської церкви довершив князь Г. Потьомкін. За його наказом було описано церковне начиння (столична запорозька церква мала значну кількість богослужбових предметів із дорогоцінних металів). Потьомкін привласнив собі найкращі з них. Так було створено ризницу князя Потемкина, яка знаходилася в імператорського фаворита аж до його смерті.
Кілька тисяч запорожців все ж не склали зброю, а, захопивши з собою частину військових клейнодів, подалися за межі своїх володінь. У цей же час (на початку червня) П. Текелій надсилав з-під Січі накази іншим деташаментам, що займали запорозькі укріплення і селища. Про хід військової операції по ліквідації запорозького козацтва на просторах Вольностей свідчить розповідь колишнього запорожця Григорія Сича, або Безщасного, який перебував у складі козацької команди (усього 1000 чоловік), розташованої в гирлі р. Буг, в урочищі Станіславського. На початку червня 1775 р. всі козаки цієї команди були арештовані російським генералом Г. Лопухіним. який оголосив їм про знищення Запорозької Січі; Російські можновладці та генерали святкували перемогу над козаками, вважаючи зруйнування Запорожжя вдалою військовою операцією, своїм успіхом. Так, у листі Новоросійського губернатора В. Муромцева Г. Потьомкіну захоплення Січі П. Текелієм губернатор назвав щегольским. Невдовзі почалися репресії проти старшин. Кошового отамана, вісімдесятипятилітню людину, Катерина II повеліла заслати на вечное содержание у Соловецький монастир, де він утримувався чверть століття в жахливих умовах. Писаря І. Глобу заслали в Туруханський, а суддю П. Головатого в Тобольський монастир. Були віддані під суд із конфіскацією майна старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин. Із багатьма запорозькими старшинами і козаками окупаційна влада поводилася брутально, наче це були кримінальні злочинці. Так, арештований на початку червня 1775 р. полковник Велегура був закутий у ручні та ножні кайдани і під вартою трьох донських козаків направлений до Г. Потьомкіна.
Тривалий час на території колишнього Запорожжя залишалися російські полки: піхотні, драгунський і Донський козацький. На чолі управи окупованої запорозької території був поставлений полковник Н. Норов.
3. Наслідки зруйнування Запорізької Січі
Проте Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ. Пішло майже 5 тис. чоловік.
Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали до норми ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці 14.636 десятин; полковий осавул Пишмич 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан 11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий 9.000 на Інгульці; отаман Вершацький 7.950 десятин на Дніпрі.
Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації господарства.
Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам вони пізніше були закріпачені. Однак це було вже не за часів Г. Потьомкіні, який добре розумів значення вільної праці для колонізації краю. Цікаво, що одним з перших ордерів Г. Потьомкіна був таємний наказ від 1776 року: втікачів не повертати. Як бачимо, чомусь таки він навчився у запорожців. Збереглась відповідь Г. Потьомкіна на скарги чернігівських поміщиків, що їхні збіглі селяни переховуються десь у Херсонському повіті. Потьомкін відповів так: Чому втекли ці люди? Тут вони стали корисними для суспільства та держави робітниками і нічого злого не роблять. Винна власників, які своєю жорстокістю примушують людей тікати, покидати свої хати, рідних.
Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: ...те, що в свій час почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло І.
Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпоснивів, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до козаків. Обурення народу знайшло вияв у відомій пісні:
Катерина, вража бабо, що ти наробила, Степ широкий, край веселий ще й занапастила.., Із занепокоєнням зустріли заходи