Країни Західної Європи (1945 р. - початок ХХІ століття)
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?, приватизацію державного сектора, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії.
У зовнішній політиці Ж. Ширак продовжує традиційний курс, започаткований де Голлем. Франція є одним з двигунів європейської інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль у регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Франція бере активну участь у миротворчих операціях ООН. Позиція країни стосовно багатьох міжнародних питань часто розходиться з позицією США.
4. Італія
Під час боротьби з фашистським урядом Муссоліні в Італії сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. Саме тому союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не було встановлено окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав для Італії значних територіальних втрат.
Рух Опору в Італії позначився на післявоєнному розвитку країни. Провідну роль у політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії сформували уряд. Одразу після закінчення війни він провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати; заборонялося звільнення з роботи без згоди профспілок; на підприємствах створювались робітничі ради.
Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе в роки війни співробітництвом з фашистами. Ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами до Установчих зборів відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква та частина ХДП виступили за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби більшість віддала свої голоси за республіку. На виборах до Установчих зборів перемогу здобули ХДП, Італійська соціалістична партія (ІСП) та Італійська комуністична партія (ІКП). Ці партії сформували уряд нової держави.
Розгортання "холодної війни" загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд без комуністів. Установчі збори у грудні 1947 р. прийняли Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою. Вперше в історії країни було введено загальне виборче право. Королівській сімї заборонялось повертатися в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.
Перші парламентські вибори на основі нової конституції принесли переконливу перемогу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері, який знаходився при владі у країні до 1953 р. Де Гаспері не мислив Італії поза європейським співтовариством. У 1949 р. вона однією з перших стала членом НАТО, а в 1957 р. однією зі співзасновниць ЄЕС.
У 50-60-х роках Італія пережила період бурхливого розвитку економіки ("економічне диво"). За темпами зростання вона поступалася лише ФРН. Завдяки цьому Італії вдалося розрахуватися з боргами і стабілізувати грошову одиницюліру. Зріс життєвий рівень італійців, сформувалася держава процвітання. Результатами цього зростання скористалася, в основному, промислово розвинута Північ країни. Південь залишався осередком бідності та соціальної напруги.
Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який досяг вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення та розміром пенсій Італія поступалася лише скандинавським країнам.
В умовах боротьби за соціальні права зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд, очолюваний Альдо Моро, посилив втручання держави в економічне життя суспільства, прийняв пятирічну економічну програму, націоналізував електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендарів землі та обмеження спекуляцій у житловому будівництві.
Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, підтриманим робітниками. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн осіб. Майже всі вимоги страйкарів було виконано.
Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми в Італії: зростала популярність комуністів; на виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630); лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві та розколу ХДП.
Частина ХДП на чолі з Альдо Моро стала на шлях укладення угоди з ІКП.
Перспектива стабільності в країні не влаштовувала лідерів "Червоних бригад" ультралівої терористичної організації. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп знайдено в машині в центрі Рима. В таких умовах ХДП, не бажаючи співпрацювати з ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створила багатопартійну коаліцію. У 80-х роках при владі перебували вже пятипартійні уряди.
Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як