Історія Православної Церкви на Україні 1917-2000 рр.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?ада) жовтня 1943 року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатною подією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашого народу, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під час війни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 року були зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944 році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війни у 1945 році поступово Церква починає “здійматися на ноги”.
2.2 Відродження Православної Церкви у післявоєнний час
Велика кількість храмів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних) намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина - у Православї.
Видатними Православними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи: Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.
У 40 - 50 р.р. продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірних чад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А.Ахматова, М.В. Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багато паломників* збиралося у Лаврах:
Київській та Почаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947 року становила 8815 ( 52 % з них відкрито в період тимчасової окупації України). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області у Лозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці, Орільці, Лозовій.
2.3 Часи хрущовських гонінь
Йшов час, помер Й. Сталін, на його місце став Хрущов. У період з 1961 р, по 1964 р. посилилися гоніння на Православну Церкву збоку нової влади. Під час хрущовських гонінь найбільша кількість церков збереглася на Україні - 5114, причому половина їх - у Галичині. В Росії збереглося тільки 2093 прихода, у Білорусії - 465.
Хрущов висунув тезу: “ ... висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів...”. Почалася чергова хвиля антирелігійної агресії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності - закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масового тиску духовенства та віруючих. З 1961 року боротьба з релігією була головною ідеологічною проблемою партійної верхівки. Від 1 квітня 1961 року кроком боротьби з релігією стало рішення ЦК КПУ (№ 590) “ Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”. В Україні передбачалося подальше скорочення чисельності монастирів та парафій, послаблення матеріальної бази Церкви, недопущення прийому в духовні семінарії тощо. Особлива увага приділялася здійсненню заходів для припинення паломництва до святих місць.
Наприкінці 1963 року ідеологічна комісія ЦК за наказом Хрущова прийняла розгорнути й план антирелігійної боротьби під назвою “Заходи з укріплення атеїстичного виховання населення”. У Одеській єпархії зачинено було 210 приходів, на Волині - 180, у Кіровоградській єпархії з 75 приходів до кінця 1965 р, залишилося 35, у Полтавській єпархії закрилося 43 прихода; у Дніпропетровській у 1959 р. було 285 приходів, а до кінця хрущовської епохи їх кількість зменшилася майже в 6 разів. У Києві з 25 діючих церков залишилося тільки 8. У Одесі збереглося 9 приходів, у Кримській єпархії- 12. У Чернігові був зачинений Кафедральний Собор. Особливо тяжким було зачинення у 1963 році Києво-Печерської Лаври. Її храми і печери опинилися в жахливому становищі після того, як припинилися там богослужіння і пішли звідти ченці.
Намагалися зачинити і Почаївську Лавру, але поселенці обителі на чолі з настоятелем архімандритом Севастіаном змогли її відстояти. Звісно, їх усіляко пригнічували, створювали жахливі для життя умови. Більша частина будівель, що належала Лаврі, була конфіскована, залишились тільки церкви та келії ченців. Із приміщення для поселенців зробили лікарню. Заборонили взимку опалювати приміщення Лаври, іноки* спали в холодних келіях, але монастир не покинули. Жителі Почаєва, які надавали притулок та допомогу паломникам, переслідувалися, платили штрафи, у деяких відбирали домівки, інших виганяли з Почаєва. Паломників, що уночі спали на холодній землі біля Лаврських воріт, у лісах або деінде, перешукувала міліція. Того, хто не встигав сховатися, били, іноді заарештовували.
За мужній протест проти зачинення храмів був заарештований архієпископ Чернігівський Андрій (Сухенко) і був приговорений на позбавлення волі у 8 років до 6 грудня 1963 року. У Кишиньові помер колишній архієпископ Житомирський Венедикт (Поляков) (був на покої), але після його смерті розповсюдилися чутки, що він став жертвою таємного вбивства, влаштованого КДБ. Священник Миколай Авраменко з міста Дніпродзержинська був засуджений на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією майна. Особливо жорстокі покарання потерпіли ченці Свято-Успенської-Почаївської Лаври. Тричі був засуджений іподиякон Аліпій тільки за те, що, позбавлений прописки, він не покидав обителі. Уперше його засудили на 6 місяців, вдруге - на рік, а утретє - у січні 1964 року - засудили на 2 роки позбавлення волі у вязниці із суворим режимом. З того ж приводу лаврський чернець Деонісій був засуджений на рік позбавлення волі теж у вязниці із суворим режимом. Іподиякон Андрій за складене повідомлення в 00Н про гоніння на Церков у СРСР був засуджений 13 липня 1964 року до 3 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. Почаевський старець ієромонах* Іосиф, якого вважали прозорливцем