Історіографія исторії Болгарії
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ї освіти в 1903 - 1907 рр., етнограф, літературознавець, фольклорист. Відстоював демократичні принципи. Він знаходився в тісних родинних звязках з М. Драгомановим, був одружений з його дочкою. І. Шишманов досліджував болгарсько-українські літературні взаємини, творчість Т. Шевченка, був добре знайомий з Л. Українкою, І. Франком, В. Гнатюком та іншими українським літераторами та вченими. З Україною повязана дипломатична сторінка життя І. Шишманова. В квітні 1918 р. його було призначено послом Болгарії в Україну. Перебуваючи на цій посаді, І. Шишманов доклав чимало зусиль для налагодження торгових відносин між обома країнами, захисту інтересів співвітчизників, організації допомоги українським військовополоненим, які знаходились в Болгарії тощо.
На початку лютого 1919 р. коли Київ зайняла Червона армія І. Шишманов з болгарською дипломатичною місією виїхав до Вінниці, а у березні прибув до Софії. ! березня 1919 р. він склав повноваження посла Болгарії в Україні. Це означало припинення дипломатичних відносин між цими країнами.
В подальшому І. Шишманов продовжував свої українські наукові студії, був обраний головою Українсько-болгарського товариства.
Праці належать до найвищих досягнень болгарської історіографії кінця ХІХ - першої третини XX ст. у вивченні національного відродження. Розглядав історію Болгарії на загальноєвропейському тлі. Вперше виклав такий підхід в статті про Паісія Хілендарського. Головними причинами духовного піднесення, народу вважав глибокі внутрішні зрушення в суспільстві, зокрема соціально-економічний розвиток. Не надавав визначального значенням матеріальним чинникам. Досліджував російсько-болгарські наукові, культурні звязки, вказував на їх позитивне значення для Болгарії. ^
В праці “Вступ до історії болгарського відродження" вказував на наступність історії національно-визвольної боротьби та його революційний характер.
В. ЗЛАТАРСЬКИЙ (1866-1935) - провідний медієвіст кінця XIX - першої третини XX ст., організатор науки, з 1911 р. очолював Історичне товариство. Спирався на традиції вивчення болгарського середньовіччя болгарськими, російськими, німецькими вченими. Головна праця-тритомна "Історія Болгарської держави в середні віки". Створено картину політичної історії Першого Болгарського царства, його місце в міжнародних відносинах. Автор переоцінював роль тюркського елементу в формуванні давньоболгарської народності і держави. Запровадження християнства пояснював не кардинальними змінами в болгарському суспільстві IX ст., а результатом складної міжнародної конюнктури та перемоги словянського елементу над протоболгарським у внутрішньому житті країни.
Великою заслугою вченого було відновлення картини болгаро-візантійських відносин в ІІ половині ІХ-Х ст.
Політичні колізії в суспільстві пояснював боротьбою між "азіатським монархізмом", "візантизмом", "словянським демократизмом". Торкаючись окремих соціальних конфліктів, вбачав у них опір словянських за походженням народних мас візантійському впливу, носіями якого були нащадки протоболгарської знаті. Боротьбу народу против візантійського панування розглядав як опір "демократичного словянського суспільства" впливу Візантії. Детально висвітлив селянське повстання під проводом Івайла, як опір суспільних низів візантійському впливу та свавіллю татар.
Автор поклав початок створення концепції раннього періоду національної історії, в ході написання праці вчений займався кропіткими науковими пошуками, публікацією та інтерпретацією болгарських та чужоземних джерел, установленням фактів політичної історії. Ігнорував соціально-економічні проблеми. Праці властивий академізм, неупередженість суджень. Її наукове значення зберігається дотепер.
Низку праць присвятив періоду османського панування боротьбі болгар проти чужоземного гноблення, проблемам історії та історіографії національного відродження.
Науковий доробок В. Златарського - вершина болгарської академічної науки кінця XIX - першої половини XX ст.
Г. КАЦАРОВ (1874-1938 рр) - вивчав історію та культуру фракійських племен в античні часи. Ці племена згодом складали один із етнічних компонентів давньоболгарської народності.
Й. ІВАНОВ (1872-1947рр) - підготував ряд праць із джерелознавства, які мали важливе значення для розвитку історичної науки, зокрема - "Болгарські старожитності із Македонії".
С. РАДЕВ (1879-1967 рр.) - один з лідерів народно - ліберальної партії. Двотомник "Будівничі сучасної Болгарії", належав до нечисельних праць з проблеми історії крани після здобуття незалежності. Для праці характерні антиросійські тенденції.
Б. ПЕНЕВ (1882-1927 рр.) - в чотиритомнику "Історія нової болгарської літератури" подав яскраві характеристики Паісія Хілондарського, Г. Раковського, Л. Каравелова та інших діячів національного відродження.
Економічні процеси розглядав як чинники соціально-психологічних змін, які спричиняли зрушення в суспільному житті.
П. МУТАФЧІЕВ (1883-1943 рр.) - учень В. Златарського, після його смерті-визнаний лідер болгарських істориків. Медієвіст. Досліджував проблеми політичної історії Болгарії в тісному звязку з історією Візантії. Автор праць про причорноморські, придунайські та південно-західні області Болгарської держави, зокрема з питань формування державної території середньовічної Болгарії. Також досліджував проблеми болгаро-російських звязків, джерелознавства, археології, епіграфіки.
Зробив спробу створ