Історичні й соціально-економічні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
злочинець (а) є небезпечним (наприклад, терорист), і тому для захисту суспільства він має бути покараним позбавленням волі; (б) учинив тяжкий злочин (приміром, державну зраду, розголосив державну таємницю), внаслідок якого завдано шкоду основним цінностям суспільства і правосвідомості громадян, які не зрозуміють і не погодяться з тим, що його не буде позбавлено волі; (в) був підданий покаранню, не повязаному з позбавленням волі, але проігнорував його.
По-друге, важливим аргументом на користь альтернативних покарань, який має неабияке соціальне значення, є той факт, що вони не потребують (принаймні не заважають), ресоціалізації особи в суспільстві після вчинення злочину. Людина просто залишається в тому середовищі, в якому вона звикла знаходитися. Навпаки, особа, позбавлена волі, потребує потім тривалої підготовки до життя на волі внаслідок її знаходження, (а іноді достатньо тривалий час), в умовах ізоляції від суспільства, щоб вона фактично повернула вміння мислити й діяти самостійно. Поряд з утратою соціальних звязків з рідними, близькими, друзями людина втрачає навички прийняття рішень. Із цього приводу цікаві дані наводить Ф. Ручкін, який зясував ставлення засуджених до позбавлення волі. Виявилося, що з числа опитаних, які тримаються в УВП, 32% жінок і 25% чоловіків намагаються відкласти прийняття самостійного рішення. Людина, яка опиняється в місцях позбавлення волі, виявляється відірваною від звичного соціального середовища, сімї, трудового колективу тощо. У засуджених внаслідок ізоляції в багатьох випадках стають слабкішими соціальні звязки, що тягне за собою не лише їх погіршення, а й навіть припинення. У результаті поведінка більшості з них з часом погіршується. Як справедливо зауважує В. Павленко, під час тривалого перебування в місцях позбавлення волі суттєво знижуються можливості адаптації людини до звичайного життя, розриваються сімейні та інші природні соціальні звязки. Після багатьох років увязнення особи, які звільняються від відбування покарання за вчинені злочини, опиняються фактично в інших соціально-економічних умовах, де нелегко відбувається пристосування, адаптація навіть у законослухняних громадян. Більшість осіб, які відбувають тривалі строки позбавлення волі (понад 10 років), після звільнення планують відкрити свій бізнес. Однак їх уявлення про те, яким саме видом бізнесу вони займатимуться і як його потрібно організувати, дуже розпливчаті, далекі від реалій сьогодення.
Соціальне значення альтернативних видів покарань полягає в тому, що особи, які не позбавляються волі, не відриваються від оточуючого середовища, не поміщуються в несприятливі для їх позитивної реабілітації й ресоціалізації умови, не переживають тяжких психічних розладів, викликаних ізоляцією від суспільства та розірванням звязків з родиною, не примушуються до знаходження в замкненому просторі у багатьох випадках серед зіпсованих у моральному й деградованих у соціальному плані людей. А перелічене є головним для більшості, і розуміння цього, на жаль, приходить до людини лише із втратою цих природних з точки зору свободи вибору будь-яких можливостей, вчинків, поведінки, умов життя.
По-третє, застосування альтернативи дозволяє вирішити проблему коротких строків покарання у виді позбавлення волі, що, у свою чергу сприятиме зменшенню тюремного населення й запобіганню зараження такої категорії засуджених кримінальним досвідом і субкультурою з боку більш досвідчених, які відбувають значні строки покарання. Вважаємо, що в такому підході до уникнення тюремізації закладено потужний потенціал попередження рецидивної злочинності. І хоча спеціальних досліджень цього питання в Україні ще не проводилося, слід підкреслити, що ця проблема варта того, щоб на неї звернути увагу. Принаймні дослідження, проведені СРСР у 80-х роках, показали, що 92,4% осіб, засуджених до виправних робіт, не вчиняли у подальшому нових злочинів. Подібними дослідженнями рівня повторної злочинності через 2 роки після закінчення дії не тюремних санкцій у Данії в 90-х роках також констатовано відсутність зростання рецидивізму. Цей рівень значно нижче, ніж в осіб, які відбули тюремне увязнення. Так, упродовж 3-х років після відбуття покарання 42% осіб, які відбули громадські роботи, знову вчинили злочин; у той час як після відбуття короткострокового покарання у виді позбавлення волі за такий же період вчинили новий злочин 54% осіб. Ще більшою, за даними норвезьких дослідників, є різниця між рецидивом осіб, які відбули громадські роботи і які засуджувалися до позбавлення волі. Так, рецидив протягом 2-х років після відбуття попереднього покарання припустили лише 25% осіб, які відбули громадські роботи, порівняно з 50-60% осіб, які відбули тюремне увязнення. Цікавими у плані дискусії є результати експериментального дослідження, яке ще в 1973 р. було проведено в одній із американських виправних установ для неповнолітніх у штаті Каліфорнія. Його сутність полягала в інтенсивній обробці засуджених, під час якої використовувалися найрізноманітніші методи психологічного впливу в рамках індивідуальної і групової терапії. Потім порівняли рівень рецидиву в так званій контрольній групі, яка не брала участі в дослідженні, і в експериментальній. Через рік після звільнення в групі інтенсивної обробки рівень рецидиву становив 37%, а в контрольній - 52%. Проте через 5 років він майже зрівнявся (88% і 90% відповідно). Дослідники дійшли до висновку, що причини злочинності слід шукати з одного боку, в особі, а з іншого - в сер