Ірраціоналістичні форми некласичної філософії
Контрольная работа - Философия
Другие контрольные работы по предмету Философия
ше можна розглядати і як свого роду протест проти одномірності, заданості, посередності людини, утрати нею своєї субєктивності, індивідуальності. Саме тому він критикує християнство, яке вважав релігією слабких, принижених, рабів (див. “Антихрист”). Християнська релігія заперечує свободи мислення, самостійність дій людини, тому соціальною базою християнства є люди внутрішньо невільні, що перетворили власну несвободу в ідеал, смиренність - у чесноту. Але людина, стверджує Ніцше, вільна, а смиренність є окови, що надягає на людей лицемірна каста жреців заради досягнення власної влади. І Ніцше протестує проти такої релігії.
З іншого боку, поняття надлюдини було запозичене в Ніцше ідеологами фашизму і вчення його було оголошено ледве чи не офіційним філософським вченням фашизму. І для цього були певні підстави. Поряд з генетичною характеристикою надлюдини, як людини арійської раси - “білявої бестії”, з визначеними фенотипічними ознаками (“нордичний тип”), Ніцше пропагував подвійну мораль надлюдини. По відношенню один до одного - це поблажливі, стримані, ніжні, горді і дружелюбні люди. Але стосовно “чужих” вони не на багато краще неприборканих звірів.
Ніцше проповідував особистість, індивідуальність, оспівував культ особистості, а не рабство... Він був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, що в певній мірі проявилося у фашистській Німеччині. Його надлюдина - це гармонійна людина, у якій поєднується фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості. Нацизм же - це масовість, конформізм, нігілізм. Швидше за все, Ніцше не вів до нацизму, а застерігав від нього, попереджав про глибинне переродження європейської культури, про омасовлення і примітивізацію духовного життя... Це був протест особистості, що не хоче зникнути масі, що захоплює і нівелює особистість.
Ніцше не обмежується психологічним тлумаченням волі до влади, а переходить до її онтологічної інтерпретації. Весь космос розуміється ним як безупинна боротьба “квантів влади", кожний з яких прагне до панування над всіма іншими, бажає стати організуючим центром усього світу.
При цьому, стверджує Ніцше, процес становлення прагне не до сталості, а до постійного росту: кожен “вольовий центр" намагається поширити свою силу й енергію на весь навколишній простір. Перемагає найсильніший, підкоряючи собі менш динамічні центри на основі принципу спорідненості й утворення системи сил. До таких систем відносяться людина, людство, Всесвіт. Простір, що заповнюється системами сил, обмежений, але час їхнього існування - вічний. Це веде до того, що через величезні часові інтервали можливе повторення комбінацій, що вже прожили, повернення вже колишніх систем. Тому при всій розмаїтості життя його окремі елементи, “картини” будуть відтворюватися нескінченно. Таке трактування процесу одержало назву вічного повернення.
Лінеарну модель розвитку, що пропонувало християнство і гегелівську схему прогресу він замінює фігурою кола: “Усі речі повертаються, і ми разом з ними, ми повторювалися нескінченну безліч разів, і все разом з нами”. Будь-який біль і радість, кожна думка і подих, усяка річ, велика і маленька, неодмінно повернуться: “І ця тонка павутина, і відблиск місяця серед дерев, і навіть ця мить і я в ній - усе буде знову". “Проти паралізуючого відчуття загального руйнування і незакінченості я висунув, писав Ніцше, - вічне повернення".
Світ, що не відкидає, а приймає і повторяє сам себе, - така космологія Ніцше. Її можна назвати “amor fati”, “любов до долі". Світ у відсутності онтологічних основ має потребу в любові. Людина, що прийняла світ, відкриває, що воля - його сутність. У вічному поверненні вона зливається зі світом, її воля, що приймає світ, відкриває себе в примиренні із самою собою. Така людина добровільно йде по шляху, по якому інші бредуть сліпо. Усе минуле - фрагмент, загадка, випадок, поки воля, що діє, не додасть: це те, чого я хотіла, те, чого хочу і буду хотіти, щоб було завжди. Так вчить Заратустра. Вічне повернення - це прийняття людиною життя у вічності, у повноті здійснення волі до влади.
В. Дільтей (1833-1911 рр.) розглядав життя насамперед як культурно-історичний феномен. Життя не можна поставити перед судом розуму, вважав Дільтей, тому не його понятійна діяльність утворює основу наук про дух, а переконання психічного стану у своїй цілісності і виявлення її в переживаннях. Знаходячись у потоці життя, ми не можемо осягти його сутності. Ми можемо осягти лише спосіб життя, відбитий нашим переживанням. Для збагнення життя Дільтей пропонував використовувати метод розуміння, як безпосереднього збагнення, цілісного переживання з приводу якого-небудь обєкта, і метод самоспостереження. “Розуміння” споріднене інтуїтивному проникненню в життя і протистоїть “поясненню", повязаному з діяльністю розуму, що конструює.
“Основний корінь світогляду - життя" і “усякий світогляд виявляється інтуїцією, що виникає з надр самого життя". Вибір вихідних світоглядних установок здійснюється в результаті певного життєвідчуття під впливом життєвого досвіду. Нескінченне різномаїття відтінків у відношенні людей до світу утворюють підґрунтя світоглядів, що розвиваються на їхній основі.
Дільтей виділяє різні типи світоглядів - релігійний, поетичний, метафізичний (філософський). На його думку, розвиток релігії і мистецтв готує появу філософії як вищого щастя в збагненні життя. Філософський світогляд розділяється ним на три види відповідно до осно?/p>