Зовнішня політика Італії в пост біполярний період
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
ансово-економічні критерії для країн-учасниць з метою досягнення єдиної грошової системи в Європі. Італія не попала до числа так званого твердого ядра (Німеччина, Франція, Бенілюкс).
Після відставки у грудні 1994 року уряду Є.Берлусконі було сформовано у січні наступного року перехідний уряд Ламберто Діні. Першим кроком нового уряду стало повернення до Європи і він запевнив, що виконуватиме Маастрихтський договір, в тому числі фінансово-економічні критерії.
З 1 липня 2003 року Італія перебрала піврічне керівництво в ЄС. Тому Є.Берлусконі і Ф. Фраттіні виступили з ідеєю про відродження так званого духу засновників Євросоюзу. Мова йшла про те, щоб шість країн, які стояли біля витоків європейської інтеграції, виробили би спільні пропозиції з нової реформи ЄС напередодні його розширення. Зокрема, італійці запропонували створити офіційну посаду міністра закордонних справ ЄС, який би обєднав існуючі тоді посади комісара з зовнішніх справ і високого представника з СЗППБ. Інша ідея зводилася до створення зони єврооборони, з тим, щоб країни ЄС оформили свої території як єдиний військовий простір, тобто прийняли би на себе зобовязання з колективної оборони за аналогією зі статею 5-ою статуту H АТО і ЗЄС. Наступна італйська пропозиція зводилася до розробки чіткого механізму субсидіарності і підпорядкування між усіма національними парламентами ЄС і Європарламентом.
4. Середземноморська політика італійських урядів
Проблеми Середземноморського регіону завжди займали одне з найважливіших місць у зовнішній політиці Італії Ще у часи колоніальної імперії Італії і муссолінієвського періоду в країні утвердилась давньоримська ідеологема mare nostrum (наше море).
Особливу специфіку для Італії розвиток Середземноморя набрав після завершення холодної війни. Річ у тім, що з з розпадом СРСР, розпуском ОВД Середземноморський регіон втратив для Заходу значення першочергового стратегічного обєкту. Проте італійські експерти у зовнішньополітичній сфері сформулювали нові загрози для безпеки Італії у постбіполярний період: претензії Туреччини на роль лідера в регіоні; фрагментація Середземноморя на субрегіони; своєрідне змагання між Середземноморям і Центральною і Східною Європою за отримання масштабної західної допомоги і підтримки для свого розвитку; збільшення внутрішньої конфронтації і нестабільності у низці ісламських країн регіону у результаті припинення радянської економічної та військової допомоги тощо.
Звідси активізація уваги Італії до середземноморських проблем. Насамперед італійці наголошують на важливості Середземноморя як південного кордону для всього Європейського союзу. Італійське керівництво закликає до того, щоб всі члени ЄС, а не лише його південні країни, допомагали народам Середземноморя з метою, щоб вони йшли разом з нами по дорозі миру. Результатом стало формулювання нової ідеологеми: Середземноморю, яке зміцниться у найближчі десять років, буде потрібно більше Європи; Європі у новому тисячолітті буде потрібно більше Середземноморя.
Інша середземноморська тема, якою переймався італійський уряд весною- літом 2002 року - це нелегальна імміграція з арабських країн до Італії. С.Берлусконі ініціював зустріч з послами найбільш проблемних африканських країн, на якій жорстко зажадав від них зміцнити прикордонний та поліційний контроль за незаконною міграцією. Все це, щоправда, загалом дещо контрастувало з поміркованим підходом стосовно міграції президента К. Чампі, який він проголосив в рамкках свого міжкультурного діалогу в Середземноморї. Результатом цього стало те, що найбільш активним прихильником співпраці і інтеграції в Середземноморї наприкінці 2001- першій половині 2002 року став не уряд, а президент Італії, який виступив з концепцією міжкультурного діалогу між Заходом та ісламом в регіоні.
Певну дипломатичну активність в останні роки Італія стала виявляти ще в одному регіоні, який є сусідом Середземноморя, - це Африканський Ріг. Італійські представники активно втручалися у спроби налагодити мирний діалог між воюючими Ефіопією і Ерітреєю, а замісник міністра закордонних справ Італії Серрі став офіційним посланником ЄС на переговорах між цими двома країнами. Укладення у середині червня 2000 року в Алжирі угоди між Ефіопією та
Ерітреєю про припинення вогню і введення миротворчих сил ООН і Організації африканської єдності на лінію розмежування сторін було розцінено на Апеннінах як вагомий дипломатичний успіх Італії і реальне свідчення її можливості відігравати активну роль у світовій політиці.
Ще одна особливість характеризує італійську зовнішню політику кінця 1990-х років, а саме: готовність до неформального і навіть офіційного діалогу з так званими країнами-паріями (Іран, Лівія, КНДР та інші) і тим самим Італія демонструє свою позицію як світового протагоніста.
5. Італія та політика США щодо Іраку
- На початку 2003 року міністром закордонних справ Італії було призначено Франко Фраттіні, колишнього куратора розвідслужби в уряді країни. Саме Фраттіні став ідеальним кандидатом для того, щоб реалізовувати відкрит о проамериканський курс уряду Берлусконі напередодні війни в Іраку. У результаті заяви італійських урядовців мали вкрай жорсткий характер. 21 січня Ф.Фраттіні мав першу зустріч з держсекретрем США К.Пауеллом, після якої заявив, що Італія б