Зміст аграрної реформи П.А. Столипіна і її наслідки
Информация - История
Другие материалы по предмету История
b>Згодом подушні переділи садибної землі взагалі стали рідкістю, замінені подвірними. Зате дуже часто, практично щорічно, підлягали переділу луга і косовиці. Найбільший обсяг селянської землі складала рілля, навколо переділу якої і формувалося відношення селян до системи землекористування: ...переділи були троякого виду: частки (знижки- накидки), якісні (пережеребкування) і корінні (загальні).
Але були і беспередільні громади. До числа останніх насамперед відносилися ті, котрі володіли землею на подвірному праві.
Інтенсивність передільних операцій громад розрізнялася й у просторі (по географічних зонах) і в часі. У початковий період після скасування кріпосного права переділи були дуже рідкі, що можна пояснювати пасивністю селянської маси, нерозумінням і незнанням своїх прав, нерозвиненістю потреб. Зі становленням капіталістичних відносин у селі, політизацією селянського населення переділи земель усередині громади учащаються, досягаючи до початку першої російської революції свого апогею. В міру зміни відносини влади до громади, переходу від підтримки до її руйнування, переділи стали не тільки не заохочуватися, але і всіляко стримуватися, аж до скасування общинних вироків. І, нарешті, з початком реалізації столипінської реформи, переділи землі взагалі стають дуже рідкими. Очевидно, знаходячись у напрузі, в обороні, борючи за самозбереження, громада мириться з наростаючими внутрішніми протиріччями, щоб не кидати виклик владі. Черговий сплеск передільної активності приходиться на переддень першої світової війни. Це можна розцінювати як успіх опору реформі громади.
Місцеві влади, представлені, як правило, великими землевласниками, зацікавлені в розкладі громади, усіляко боролися з переділами. За законом від 8 червня 1893 року визначався порядок, по якому переділи повинні були проводитися не рідше, ніж через 12 років. Однак цей термін не дотримувався. Не було однаковості й у підходах до розділу.
Безперспективність общинного землекористування усе більш і більш ставала очевидною не тільки державним діячам, але і певній частині селян.
Ситуація, як уже казалося, у різних місцях була різною. У західних губерніях вже в 60-і роки стали усе більше поширюватися не тільки надільне землекористування, а й розселення селян на хутори. Цей процес повільно, але неухильно просувався на схід. Йдучи своєю чергою, він міг розтягтися на довгі десятиліття.
Найчастіше ідеї ведення самостійного господарства виникали в тих селах, поруч з якими зявлялися або німці-колоністи, або латиші, або інші прибульці, що купували або брали в оренду землю і заводили своє хутірське господарство. Порівняння убогого, безпросвітного життя общинного селянина зі статком, заснованим на власній праці, хутірського хазяїна розятрювало душу в ініціативної частини селян. У багатьох селах знаходилися такі селяни, що і брали на себе турботи по перебудові сформованого укладу. Це була тяжка частка з одного боку повертати, а точніше сказати, перевертати укладену століттями свідомість селянської маси, і з іншого боку домагатися дозволу влади на таке підприємство і здійснювати дії по обєднанню всієї землі і наступному поділу її на ділянки, по можливості рівноцінні. Ці процеси ще до столипінської реформи йшли в Ковенській, Вітебській, Волинській, частково Могилевській і Смоленській губерніях.
Принципи тут були схожі.
Найбільш бажаним було повне відокремлення земельної ділянки, виділення його з загальних угідь, перенесення туди селянського будинку і господарських будівель. Але таке ідеальне рішення досягалося рідко, і найчастіше, піклуючись про компактність, зручність форми ділянки, прагнули виділити в одному місці хоча б ріллю, з виносом туди двору. Ліс і луги поділялися окремо, і ділянка виявлялася розєднаною. Випаси, місця промислів залишалися в загальному користуванні. Прийоми поділу землі часом бували надзвичайно витонченими в прагненні до максимальної справедливості. Так, після поділу землі визначалися кращі і гірші ділянки, і за найкращі бажаючими їх купити вносилися на торгах певні грошові суми, що потім надходили тим, кому дісталися погані землі, у порядку компенсації. Ділянки середньої якості віддавалися в користування без доплат.
Природно, при такому поділі кращі землі займалися багатими селянами. Іноді хазяїни ділянок визначалися по жеребкуванню. При перерозподілі землі дотримувався принцип добровільності. При значній різноякісності землі застосовувався і такий принцип розподілу, як збільшення ділянки з низькою і зменшення з високою якістю. Виплачувалася винагорода тим селянам, що переїжджали із села й облаштовувалися на хутірській ділянці. При цьому платив той, у чиє користування надходила садиба переїжджаючого. Дорожнеча перенесення селянської садиби на хутір була стримуючим чинником цього процесу.
Юридичне оформлення нового землекористування відставало від фактичного стану справи. Дуже часто селяни вже давно жили розселеними по хуторах, а земля усе ще вважалася в общинному чи подвірному користуванні. До початку 900-х років положення стало упорядковуватися.
А. Кофод відзначає, що губернатор Гродненської губернії після схвалення урядом сприяв проведенню землемірних робіт за рахунок страхових сум і виділенню безпроцентних позичок для переносу селянських надвірних будівель на хутори. Гродненським губернатором у 1902 році був саме П.А.Столипін.
Наявність селянського Поземельного банку стало другою серйозно