Життя Івана Виговського
Информация - История
Другие материалы по предмету История
такою незалежною державою, як Нідерланди або Швейцарія, дві республіки, яким за вестфальським миром остаточно гарантовано самостійність. При козацькій державі він бажав утримати всі українські землі, аж до Вісли і кордонів Пруссії, а особливо всі ті території, що під кінець гетьманства Хмельницького прийняли протекторат Запорізького Війська, як Волинь, Полісся, Біла Русь.
В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні звязки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваги серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямі ішли його дипломатичні заходи.
Отже, в жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, підготовлений ще за Хмельницького. Союз мав оборонний характер: обидві сторони забезпечували собі допомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів і зобовязувалися приступати до миру тільки за спільним порозумінням. Далі українці поставили такі домагання: Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її свободу; Українська Держава мала сягати до Вісли та через Білорусь до Березини і прусського кордону; обидві країни мають право вільної торгівлі через Пруссію; Україна має право наймати військо і офіцерів у шведських провінціях, спроваджувати ремісників і механіків, набувати зброю та амуніцію.
В той же час Виговський відновив союз із Кримом, що був зірваний відтоді, коли Україна ввійшла у звязки з Московщиною; татари знову стали союзниками українців. Навязано також переговори з Польщею, що почала відживати після шведського нападу і вживала заходів, щоб приєднати собі Україну. Поки що обидві сторони відділилися нейтральною смугою, яка займала край між Случем і Горинню.
Ці дипломатичні справи зміцнили становище України на міжнародному полі і запевнили їй більшу самостійність супроти Московщини. Виговський не хотів розривати союзу з Москвою, але замість дотеперішньої васальної залежності хотів провести союз рівного з рівним. Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною ми є військо непереможне, сказав він московському послові, як той виступив з теорією, що Україна це гілля, відламане від природного кореня Великоросії. Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України у військо, фінанси, суспільний устрій, щоб воєводи в українських містах не узурпували собі цивільної влади. Він домагався, щоб московський уряд визнавав гетьмана одиноким репрезентантом Української Держави, щоб усі справи були передані на його руки, щоб Москва поза його плечима не вела переговорів із старшинами, духовенством чи Запоріжжям. Але в Москві вже напередодні смерті Богдана Хмельницького ухвалено було повести гостріший курс щодо України. Коли ж Виговський став гетьманом, московський уряд вирішив використати цей момент для проведення нових планів. Москва не відразу визнала його гетьманство довго зволікала, щоб вимогти від нього поступок. Отже, домагалася, щоб московських воєвод допустили, окрім Києва, також до Чернігова, Ніжина, Переяслава та інших міст, де вони мали побудувати замки для своїх залог; населення при замках мало підлягати воєводському присудові. На утримання московських військ мали йти деякі міські доходи. Московський уряд вимагав також, щоб українські війська залишили ту частину Білої Русі, що прийняла козацький протекторат. Щоб добитися цих поступок, вислано в Україну московське військо під проводом князя Ромодановського. Врешті московський уряд почав використовувати для себе соціальну боротьбу, що позначалась в Україні.
3.2 Гадяцький договір
Політична думка в Україні проходила тоді час великого піднесення. Широкі політичні плани з останніх років життя Хмельницького було продовжено з новою енергією. Великий вплив на Виговського мав Юрій Немирич, шляхтич визначного роду, освічена людина, що довго проживав у Голландії, Англії та Франції, пробував сили в літературі і віддавався дипломатії; спершу католик, він пізніше повернувся до православної віри своїх батьків, приїхав до Чигирина і вступив до Запорізького Війська. Він добре орієнтувався в міжнародних відносинах і в Україні підтримував єретичні думки (як висловлювалися поляки) про вільну Українську Державу, про Руське Князівство, що мало існувати під гарантією сусідніх держав.
Новим кроком на цьому шляху мало бути навязування ближчих звязків з Польщею. Серед польських політиків уперше почав пробиватися погляд, що українську державність треба в якійсь формі визнати. Познанський воєвода Ян Лещинський писав у своєму меморіалі: Що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей не то що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди. як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани що так завзято стояли за свої вільності, що годилися радше погинути, ніж жити без свободи. Ми сталії нижчими від них, бо мни билися за свободу, а ми за своє безсиле панування... Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один народ над другим не мас ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави, а вивищення одного народу над другим приносить розлад.
Насправді це були по