Діяльність римських магімтратів
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
?дя, це відбилося і на цивільних правах громадян.
У ХVII ст. до н.е. відбулося скасування процесу за допомогою legis actiones, у результаті чого едикти магістратів придбали майже монопольне положення в плані створення цивільних процесуальних коштів. Так сформувалася особлива нормативна система ius honorarium (почесне право), що мало у відношенні ius civile прикладне значення: якщо громадянин не використовував особливі преторські кошти у захисті, він залишався в нормативних рамках цивільного права, що мало значення саме по собі. Розвиток преторського права модифікувало інститути цивільного права в їхньому практичному бутті.
Par.,2 def., D/ 1,1,7,1:
Ius praetorium est, quod Преторське право це те, що ввели претори
praetores introduxerunt adiu-заради поліпшення, чи доповнення, чи
vandi vel supplendi vel cor-виправлення цивільного права для
rigendi iuvilis gratia propterсуспільної користі.
utilitatem publicam.
Але поряд з неординарним прийняттям рішень по окремих питаннях стали спостерігатися зловживання своєю владою претором. Претор міг відмовити в позові, навіть якщо він оголошений в едикті, а також видати протягом року едикт, який би суперечив положенням едикту, виданого при вступі на посаду. Зловживання претора чи проконсула провінції могли бути припинені тільки утручанням вищого чи рівного йому за рангом магістрату, яке б паралізувало несправедливе рішення intercessio. Зрозуміло, можливість такого втручання була слабким нормативним барєром проти сваволі претора.
У 67 р.до н.е. з ініціативи плебейського трибуна Г.Корнелія був прийнятий закон, що наказував преторам відправляти правосуддя тільки на основі edictum perpetuum:”…ut praetores ex edictis suis dicebant”,-що поклало кінець порочній практиці змін оголошеної програми процесуального захисту.
Викорінювання edicta repentina в області правосуддя не торкнулася права претора приймати неординарні рішення по окремих випадках. Lex Cornelia перетворив едикт у систему норм, що регулюють поводження самого судового магістрату, що відтепер зобовязувався адекватно реагувати на потреби громадян у процесуальному захисті.
Сваволя претора у встановленні особливого режиму в окремих випадках обмежувався перспективою випробувати на собі самому по виходу з посади дію виняткової норми. Можливо, як реакція на помітну дезорганізацію преторського правосуддя в роки диктатури Суллы, претором Гнеем Октавієм був виданий особливий преторський едикт. Цей едикт поширював дію decretum у відношенні самого магістрату, що установив ius novum, у такий спосіб підкоряючи на майбутнє автора нововведення як би його власної юрисдикції. Значення цього едикту збереглося і після прийняття lex Cornelia, що не обмежував право претора видавати decreta.
Стабільність едикту як форми позитивного права установилася вже до I ст. н.е. Кожен новий претор при вступі на посаду відтворював у своєму едикті більшість положень едикту попередника, що передавалися щорічно, складаючи основу постійного тексту едикту edictum tralaticum.
Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували у великих містах спеціальні збори conventus, куди можна було викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів римських громадян між собою і з перегрінами зажадало від прокунсулів видання власницьких едиктів по моделі преторів Рима. Поступово первісна розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Цицероном. Взаємне зближення провінційних едиктів і їхня неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цьому процесу і розподіл провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські й імперські, оскільки princeps не протиставлявся populus. Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого сенатом. Папіруси, що дійшли до наших днів, III століття засвідчили, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що іменувалися квесторами, то в імператорських провінціях таких магістратів не було.
З II століття н.е. едикт у значній мірі законсервувався. Це відбулося на тлі активізації імператорської канцелярії, одержання senatusconsulta законної сили, а розвиток права зосередилося в плані ius civile. Установа префектів імператорських чиновників, що зосередили у своїх руках екстраординарне судочинство змінило характер iurisdictio, що власне кажучи означало ізоляцію ius honorarium, фіксацію його границь в плані змісту. Таке положення зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на підсумкову систематизацію преторського права. У 131 році він доручив своїм квесторам Сальвию Юліанові і Сервию Корнелію провести загальну редакцію едикту. Оскільки відповідній цій задачі підготовкою володів тільки Юліан, отже всю роботу виконав саме він, про що і говорить подвоєння його жалування (Dessau, 8973). Юліан, за словами конституції “Tanta”, склав одну коротку книгу, обєднавши в ній едикти обох преторів і едикт курульних эдилів. Однак це не означало злиття едиктів. Якщо до складання Юліаном окремої книги юристи к