Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ід короля наказ захистити румунське населення Буковини і припинити анархію і безпорядки. Делегація УНР ви слала йому протест проти таких дій, зазначивши, що ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у Яссах, яка одержувала вказівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче, їх війська 11 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів всю Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, були втягнуті у кровопролитну війну з Польщею, тому і не змогли падати допомоги українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Антанті 18 березня 1919 р. скерувала обєднана українська дипломатична місія у Парижі, вимагаючи звільнення українських земель Буковини Румунією і встановлення кордонів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.
Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях так званий генеральний конгрес, який прийняв від імені народу рішення про приєднання Буковини до Румунії.
Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Українське населення краю не тільки рішуче протестувало проти насильницького приєднання до чужої держави, а й взялося ЗЕ зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загони самооборони, які вступали у бої. Так було, зокрема, у Старій Жучці (передмістя Чернівців), Лужанах, Кліводині, Неполоківцях, Динівцях тощо. Застосовувалася партизанська тактика боротьби. Але сили були надто нерівні.
Рішуче протестував проти такого акту уряд Центральної Ради, заявивши, що він не визнає поневолення Буковини і твердо захищатиме право населення краю на національне самовизначення.
Румунію підтримувала Антанта. Згідно з Сен-Жерменським (вересень 1919 р.) та Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами вся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Характерно, що за рахунок загарбань територія Румунії після першої світової війни збільшилася з 137908 до 316132 км2, а населення відповідно зросло з 7904 тис. до 17 343 тис.
Румунія встановила на Буковині режим управління, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів владу тут взяли військові коменданти, а на території Північної Буковини за наказом командувач аокупаційни ми військами генерала Я. Задіка 26 січня 1919 р. був запроваджений стан облоги (офіційно він існував до 1928 p., а фактично ліквідований тільки у 1940 p., після звільнення краю з-під влади Румунії). Знову почався період терору, грабунків, арештів. Щоправда, військове управління незабаром змінилося цивільним, але це не при несло суттєвих змін. Румунія* була конституційною монархією зі значно обмеженою роллю парламенту, що скла дався, згідно з Конституцією 1866 p., з двох палат палати депутатів і сенату. Верховна влада належала королю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував і обнародував прийняті парламентом закони тощо. Без його санкції жоден закон не мав юридичної сили. Він був главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча система до парламенту ґрунтувалася на високому майновому цензі, практично усуваючи широкі народні маси від ви борів. Майже нічого не змінилось і з прийняттям 1923 р. нової Конституції. Зберігалася монархія з великою владою короля. Однак було демократизовано виборчу систему, право голосу мали румуни чоловіки не молодші21-го року, з піврічним цензом осілості. Вибори стали прямі, голосування таємним на основі пропорційного представництва. Усе це стосувалося нижчої палати па лати депутатів. Сенат обирався інакше: одну частину сенаторів обирали члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат, професори університету до іншої входили сенатори з права. Це було вище духовенство, особи, призначені королем.
Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав І звільняв міністрів, хоч формально ніс відповідальність перед парламентом. Вимушені маневрувати і йти на поступки народові, законодавці закріпили у Конституції деякі права і свободи, зокрема свободу слова, друку зборів, особи, а також недоторканість житла тощо Надавалися вони тільки повноправним громадянам, тобто румунам, та національними меншостями ніяких окремих прав на користування рідною мовою, відкриття своїх шкіл, видання книг, газет тощо не закріплювалося
Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня 1925 р. країна розділялася на повіти, волості, комуни (общини). На чолі повітів стоя їй призначені урядом і затверджені королем префекти які були тут представниками центральних властей Префекти призначали преторів у волостях, а прима рів у міських і сільських общинах. Це була бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого не румунського населення політична система, що стояла над виборними повітовими І комунальними радами, які виконували роль місцевого самоврядування, але насправді мали тільки дуже вузькі повноваження в господарському управлінні Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їх рішення.
Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася видимість автономії. Для цього вв