Виникнення та формування українського етносу
Информация - История
Другие материалы по предмету История
си показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них - словяни. У цьому розміщенні важливе відокремлення словян новгородських від русів-українців.
Дуже цікаві відомості сповіщає "псевдо-Захарій", сирійський письменник. У нього е виписка з сирійського документу 555 року про "Русь": це, мовляв, "рослий, могутній нарід", який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпровї.
Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в "Книзі шляхів та держав", якою користалися протягом 200 років, що "руси - племя з словян". Автор книги 983 р. "Країни світу", в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: "Від неї на схід - печеніги, на південь - Дунай, на захід - словяни, на північ - пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону."
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре.
Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра - Рось, притоки Роси - Росава, Осколу - Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви "Русь", "Рос" вживали виключно для позначення України.
За пізніших часів термін "Русь" стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст. літописи строго відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "йде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь", себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: "ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в Киев град".
Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "йде князь Святослав ... с половин поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву". Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі - Володимира: до Володимира приходили купці "из Царгорода, й от иниіс стран, из Русской земли й аче Латинин". Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом.
Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні,, у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття, через каганат. Літопис відзначив у 915 році, що "придоша печенеги первое на Русскую землю". На цей раз вони не залишилися на Україні, а пройшли на Дунай. Лише після розгрому хозарів Святославом печеніги твердо оселилися в причорноморських степах.
Такі були сусіди України, з якими вона перебувала в стосунках на світанку своєї історії, які впливали на її культуру й утворювали передумови для її дальшого розвитку. Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. То була з економічного погляду певна традиція хліборобсько-скотарського побуту, з культурного погляду - традиція, що звязувала Україну з Західньою Европою, головне - з її південними країнами. Багато народів пройшло з Азії на захід чорноморськими степами, але ніколи, хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався звязок між старшими мешканцями та новими насельниками, між носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до другого господарські традиції, звичаї, культурні звязки, так простягалися нитки від неолітичної трипільської культури до Української держави.
Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ - автохтон своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу неолітичних племен IV-III тисячоліть до Р. X. мс?жна вважати за предків українців, але до цього часу не можна сказати з певністю, від якого гаме неолітичного пле-мени вони походять.
Найясніший звязок між українським народом та носіями культури полів поховань, яку датують кінцем І тисячоліття до Р. X.
Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врубле-вецька) на заході, а на сході - до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії.
Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 році відкрив їх - В. В. Хвойка - в селах Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх словянськими. Сучасні археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до словянських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її IV-V сторіччям нашої ери. М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до VI-VII сторіч нової ери, але це ще не можна вважати доведеним.
Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про торговельні звязки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв. "провінціяльно-римсько-го" типу.
Важливі памятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та Корчуватівської (Корчувате - недалеко від Києва, н?/p>