Виникнення і розвиток соціальної педагогіки як галузі людинознавства
Контрольная работа - Педагогика
Другие контрольные работы по предмету Педагогика
правоохоронних органів, у системі профсоюзів, гуртожитках і т.д.). Рівень соціальної педагогіки на цьому етапі умовно може бути визначений як організаційно емпіричний.
На рубежі 70-80-х років, другому етапі, суспільна потреба, досягла передового досвіду, вивели проблему на якісно новий етап її вирішення. У країні почала розвиватися мережа різних комплексів і соціально педагогічних, освітньокультурних, фізкультурнооздоровчих, сільських шкіл комплексів і т.д. У їх діяльності, а також у створені молодіжних жилих комплексів, у роботі позашкільних установ, міжвідомчих клубів за інтересами, різновікових обєднань за місце проживання у багатьох областях і містах країни сформувались і затвердились ідея цілеспрямованого накопичення соціально педагогічного досвіду. В педагогічній науці цей період характеризується посилення уваги дослідників до проблем соціальної педагогіки, спробою осмислити і розглянути ідеї педагогіки середовища, проблеми протиріччя її розвитку в іншій соціальній ситуації стосовно даного етапу еволюції суспільства. Посилилась увага до соціальної сфери життя людей.
У Росії до кінця 80-х років (третій етап) були створенні всі необхідні умови для переходу від окремих осередків передового досвіду роботи на державний рівень вирішення проблем і для офіційного введення в 1991 році у країні інституту соціальних працівників і соціальних педагогів як модифікацій представників єдиної професії, покликаної забезпечити спеціалістами систему соціально педагогічної підтримки і захисту населення.
Більше 50 вузів СРСР вже в 1990 році почали підготовку кадрів за спеціальностями „соціальна педагогіка”. Зараз їх більше 300.
Народження нової професії співпало з досить складним періодом в житті суспільства. Загострення уваги до людини, актуалізація проблем соціальної допомоги людям завжди були характерні для переломних етапів історії. У ситуації, що склалась, із заглибленням кризи суспільства, швидко збільшилась обездоленність значної частини сімей, груп населення, посилювалась соціальна напруженість. Все це зростало і поставило на чільне місце проблему пошуку шляхів докорінного матеріального і морально духовного оздоровлення суспільства як гарантії задоволення потреб, захисту інтересів та прав особистості.
Очевидно, що вжиті заходи з соціального захисту населення приносили лише тимчасовий економічний і політичний ефект. Вони не могли протистояти інфляційним процесам, стрімкому росту числа людей, що потребували соціальної допомоги, при не достатку бюджетних коштів. Крім того, матеріальна допомога, як відомо, далеко не завжди ефективний захист, зросла потреба в докорінній змінні соціальної політики суспільства і держави, усуненні розбіжності соціальних, психологічних, педагогічних, медичних, правових мір, у зорієнтованості міжвідомчої системи служб соціального захисту в підтримку населення.
Офіційне введення нової професії, її високий суспільний імідж і статус, швидко зростаюча потреба у відповідних службах соціального захисту населення виявили мінімум дві групи проблем, вирішити які через критичну ситуацію необхідно в країні необхідно було в органічній взаємозалежності, оперативно і одночасно.
З одного боку, що називається, в „польових умовах” слід було розвивати теорію і практику; обробляти класифікаційні та етичні стандарти нової професії, предявленими в досвіді багатоликим „віялом”, набором її різновидів, напрямків; проектувати, консультувати і зразу втілювати ефективні моделі соціальних служб, які підходять для різни національних умов країни і здатні захищати найрізноманітніші верстви населення, груп, сімей, дітей.
Це, в свою чергу, у всій величі поставило проблему адекватних стандартів при доборі, підготовці, підвищення кваліфікації спеціалістів.
Поряд з формуванням базової системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах, особливо актуальним виявилось питання раціонального, науково обґрунтованого відбору цих спеціалістів з інших професій, які стали базовими для комплектування інститутів соціальних педагогів і соціальних працівників, проведення реєстрації і первинної реєстрації тих, хто вже працює в цій якості, не маючи поки спеціальної освіти.
І головною, вирішальною проблемою була проблема наукового обґрунтування і супроводу діяльності соціальних педагогів, соціальних працівників незалежно від їх відомчої підлеглості проблема соціально педагогічного забезпечення їх практичної діяльності і професійної підготовки. Ситуація, що склалася на початку 90 х років, була парадоксальною і в країні, яка породила педагогіку середовища ще на початку століття і має найбагатші народні, національні традиції, завжди відрізнялось самобутністю і оригінальністю, гуманізмом і милосердям, яка володіє невичерпаними джерелами практичного досвіду соціально педагогічної підтримки і де в соціальній сфері трудяться десятки, сотні тисяч ентузіастів, не було жодного спеціаліста професіонала. І у соціальній сфері вони були всього лише волонтерами, парапрофесіоналами.
Перевантаження ряду професій, яка спостерігалась як наслідок цього (учителів, лікарів, працівників міліції і т.д.) невластивими їм обовязками, з одного боку, заважала повноцінному виконанні ними своїх безпосередніх професійних обовязків; з іншого заважала розвитку в країні самостійної професії, підготовці корпусу професіоналів різних галузей соціальної сфери.
Вихід на професійний рівень постановки соціальної робот