Видатні українські діячі ХVІІІ століття
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Маркевич Яків Андрійович
Я?ків Андрі?йович Марке?вич (1696, Прилуки 1770), син Андрія Марковича український письменник-мемуарист, державний діяч гетьманщини. Один з найосвіченіших людей свого часу.
Найвизначнішим твором Якова Маркевича є його Діяріуш, що охоплює 17171767 рр. й містить матеріал для політичної, соціально-економічної й культурно-побутової історії гетьманщини.
1721 бунчуковий товариш
1721, 17231735 наказний полковник лубенський
Неоднаразово висувався на генеральні уряди, та не був обраний через нелюбов козаків до нього й до його батька.
Він навчався в Києво-Могилянській Академії, де зблизився з видатним ученим і громадським діячем Феофаном Прокоповичем, і став його улюбленим учнем. Потім з Феофаном Прокоповичем довгі роки дружив і листувався.
Після навчання в академії Яків іде служити в козацьке військо до гетьмана І.Скоропадського, де приятелює з полковником, а потім і наказним гетьманом П.Полуботком. Після кари над Полуботком було знищено і всю його політичну партію. Та Яків Маркович уцілів. Очевидно, найближчого друга захистив Ф.Прокопович, який на той час став правою рукою Петра І. Більше того Марковичу віддають у власність села Засулля під Ромнами і Сваркове на Глухівщині, що стало його родовою вотчиною. З часом Яків Андрійович доріс і до генерального підскарбія (міністра фінансів) України, займав інші визначні посади. Маркович усе життя домагався відновлення гетьманату в Україні, і саме він, Яків Маркович, подав гетьманську булаву останньому гетьману України Кирилу Розумовському.
Першим шлюбом Яків Андрійович був одружений з Оленою Павлівною Полуботок (? 1745), внучатою племінницею гетьмана Івана Самойловича та дочкою відомого борця за автономію України чернігівського полковника i наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка.
Яків Маркевич був одним з найосвіченіших людей України. Чудово володів латинню, польською, французькою, іншими мовами, був тонким знавцем мистецтва, добре знався на медицині. Мав бібліотеку. Окрім державних та літературних справ, займався й суто комерційними. Саме з прізвищем Маркевича повязане відкриття фарфорової глини в Полошках.
Літературна діяльність. Але в українську історію ввійшов не як військовик, а завдяки своїй літературній праці. Перу Якова Марковича належать переклади з латинської мови, прозові твори й віріші за мотивами псалмів i слів Іоана Золотоустого та інших батьків церкви. Яків залишив також Генеалогические заметки та Діяріюш (охоплює період з 1717-го по 1764 р.), що містять відомості про політичну, соціально-економічну та культурно-побутову історію України за часів Гетьманщини. Визначився вплив Полуботка й на іншому. В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова Хроніка літопис подій в Україні. Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним у Ромнах, Глухові, Сварковому десять великих томів становлять неоціненний матеріал для дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.
Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В. Модзалевським. Однак значна частина так i залишилась неопублікованою (як, до речі, й переважна більшість творів Якова Андрійовича). Деякі рукописи цього талановитого письменника й перекладача вже втрачено.
Семен Дівович
Семен Дівович учився в Київській Академії (кінчаючи клясою реторики), а з 1754 року в Академічному університеті в Петербурзі. І Київська Академія, що переживала тоді часи великого розквіту, і Петербурзький університет, керований видатними європейськими вченими, дали Семенові Дівовичеві дуже багато. В університеті він виявляє особливий інтерес до математично-природничих наук, зокрема до астрономії (проф. Франц Епінус) і хемії. Товаришами його з університету (а ще раніше з Київської Академії) були: Яків Козельський, видатний філософ, Федір Козельський, поет і драматург, і Опанас Лобисевич, письменник і громадський діяч.
Найближчим товаришем С.Дівовича був його земляк Лобисевич, літературні інтереси якого виявилися ще н університеті, їх разом і спіткало лихо, що сталося через недоброзичливе до них ставлення ("ненависть и злобу") з боку відомого російського вченого і поета, академіка М.В.Ломоносова 1. 16. VI. 1760 року Академічна Канцелярія наказала Дівовича й Лобисевича ніби "за нехожденіе их на профессорскія лекцій" - виключити з університету. Це було тим більшою несподіванкою, що академічне начальство (і навіть сам Ломоносов) визнавало, що обидва студенти "не худо учатся и имЂют успЂхи". Скривджені вдалися до президента Академії Наук, яким був тоді граф Кирило Розумовський. Гетьман був дуже здивований занадто суворим присудом Академічної Канцелярії, яка явно перевищила свої поовноваження, тим паче, що, як писав гетьман, Дівович і Лобисевич "в Академію приняты по моему собcтвенному опредЂленію" 2 i "атестаты об успехах их мнЂ самому довольно извЂстны".
Посилаючи Лобисевича й Дівовича до Петербурзького університету, гетьман, звичайно, зважав на їх здібності і мав щодо них свій розрахунок, дбаючи про розвиток культури та освіти на Україні. Отож він вступився за них і, скасувавши наказ про їх виключення, наказав 12. IX. 1760 р. "немедленно, дав им на прогоны, не в зачет их жалованья, надлежащія деньги", надіслати обох до нього, до Глухова. Там С.Дівович і залишився.
1761 року Семен Дівович був призначений перекладачем при Генеральні