В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?боробська Україна (впродовж 19201925 років вийшло її пять збірників).
Там Липинськии і друкує свої славнозвісні непроминального значення Листи до братів-хліборобів, які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському ґрунті української еміграції організується в 1921 р. Український вільний університет, Липинськии бере участь і тут як професор УВУ разом з ученими такого рівня, як Грушевський, Колесса, Дністрянський та ін. 1925 р. Липинськии випускає в світ книжку, що є окрасою історично-релігійної літератури (Релігія і Церква в історії України) та друкує класичну відповідь на статтю Є. Чикаленка Де вихід під назвою Покликання варягів чи організація хліборобів?
У 1926 р. обіймає кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед цим Липинськии писав: Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистачило і на закінчення оцих Листів. Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовження (передмова до Листів). Як відомо, книга та так і лишилась незакінченою. З Берліна Липинський за станом здоровя невдовзі переїздить до тихої місцевості в Австрії біля Ґрацу, в Бадеґґ. Тепер уже пише переважно публіцистичні статті та веде листування. Тут його організм підточує давня з часів перестуди в Мазурськім озері недуга легенів, яку супроводжує ще й надто хворобливий стан нервового подразнення. Липинський знав про своє лихе здоровя, що сухоти скоро зведуть його в могилу, знав від наближеної і втаємниченої людини, що була його особистим другом ще з гімназичних часів Бориса Павловича Матюшенка лікаря за фахом. Б. П. Матюшенко колишній есдек, що головним винуватцем занепаду української державності назвав українську соціал-демократію. Це зізнання він робив відомому вченому В. М. Щербаківському. Знаючи про близьку смерть, Липинський швидко занепадав на здоровї, донищував нервову систему і смертельно жахався перспективи впасти в летаргію. Тому просив свого товариша Матюшенка дати йому обітницю: перед опущенням у могилу його останків проколоти йому серце, щоб. бува. не опинитися живим у могилі. Матюшенко змушений бур обітницю скласти. 14 червня 1931 р.. на 49-му році життя в санаторії Вінервальд під Віднем відстукало останній удар наболіле серце і закрилася вікопомна книга життя великого українського історика, мислителя й державника Вячеслава Липинського. Повідомлений про це Борис Матюшенко поспішав з Праги, щоб виконати складену обітницю. Однак розтин тіла, проведений місцевим лікарем, зробив виконання обітниці непотрібним. Тлінні останки цього Великого Українця спочивають у рідних Затурцях в Українській Землі.
Гуляє в сучасному українстві думка: Липинський непопулярний, Липинський нереальний, фантаст. Мовляв, його творчість, це хвилевий блиск метеора, що по собі сліду не лишає. Цікаво, що навколо значення творчості Липинського знялась була велика публіцистична полеміка тільки потім, як зявились його Листи до братів-хліборобів. Дотодішня його наукова продукція Україна на переломі ... та інші праці викликали в науці назагал прихильну оцінку. Хоч уже цими працями Липинський зарекомендував себе як теоретик провідної верстви і як дослідник нового державницького напрямку, однак засадничих противників він тоді не зустрів. Та тільки свій досвід з минулого Липинський переніс на сучасність, написавши згадані Листи, як зараз же зявились принципово-засадничі противники; знялась не наукова полеміка (науково полемізувати з Липинським не було кому), а публіцистична. Для одних творчість Липинського була непроминального значення, епохальна, для других безпідставна мрія.
В наші дні ми є також свідками запланованої атаки на спадщину Липинського. Згадаймо, бодай II том Підстав нашого відродження. Не маючи змоги спинятися тут на безпідставності Підстав, спитаємо лише, чи ця атака сама по собі, тільки тому, що вона має місце, не є ознакою актуальності творчості Липинського? Чи мертві концепції, вимріяні і нереальні, потребують брязкоту зброї боротьби з ними?
Сьогодні спостерігаємо неабияке зацікавлення спадщиною Липинського і на лівому крилі української політичної думки, з боку нових громадсько-політичних середовищ, що підносять прапор Липинського, визнають частково його політичну спадщину та вписують до своєї вироблюваної еклектичної програми його постулати саме сьогодні.
Зацитуймо одного з лідерів цього середовища: Звертаємо увагу на дуже характерний момент, що в українському політичному світі сьогодні маємо єдину політичну партію (УРДП), яка в собі і навколо себе скупчила людей, що вважають себе спадкоємцями української національної революції і пореволюційного ренесансу і ніхто інший, як ця група, прийняла основні постулати Липинського щодо розбудови держави, класового устрою майбутньої України та ідею національної аристократії у формі національної аристократії робітників і селян основних продукуючих класів сучасної України.
Пригадавши цьому авторові, що національна аристократія Липинського складається не з одних робітників та селян, скажемо, що не для полеміки ми навели цитату, лише, щоб констатувати, що ця група (УРДП) в пошуках за аргументами в боротьбі з безкласовими ідеями мусіла звернутися ні до кого іншого, тільки до Липинського. Чи не є це найкращий доказ актуальності спад