Формування українського національного руху
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
»ася в руках маршала Пілсудського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися справою першорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові прерогативи схвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж року в управлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.
Звісно існували й спроби досягнення компромісу між українцями та поляками. І в польському, і в українському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за компроміс стала виступати найбільша українська політична партія Українське народно-демократичне обєднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців.
На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку теж зявилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував Польсько-український бюлетень часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-польських взаємин. Незабаром після цього премєр-міністр Ваидав Єнджеєвич публічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення обмеженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як нормалізація.
Угода закликала українців офіційно визнати справедливість інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалом сейму. Було звільнено більшість українських вязнів із Берези Картузької.
Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці під радянською владою.
Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони погоджуються їсти крихти з польського столу. Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою революційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближення живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно брутальні методи ведення справ з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські установи, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки, організовані у напіввоєнізовані загони стрільців, під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.
Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, повязану з безпекою країни.
Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику поділяй і володарюй. У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православя, щоб створити барєр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.
Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної церкви основної опори української національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів під назвою Кракус тероризували місцевих жителів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою. Богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.
Таким чином підґрунтя майбутнього ще біль жорстокого конфлікту було створене. Причин було більше ніж тих хто бажав досягти компромісу. І після того, як в середовищі тогочасного українського суспільства стало зрозуміло, що потрібно готуватися до національно-визвольної революції, ОУН стала на чолі цього майбутнього ко