Філософські і методологічні основи учення Лейбніца
Контрольная работа - Философия
Другие контрольные работы по предмету Философия
p>
Лейбніц виходить з уявлення про те, що монади - замкнутий в самому собі світ, несприйнятливий до яких-небудь впливів ззовні: "В монад немає вікон, через які що-небудь може увійти або вийти". Жодна монада не може зробити фізичного впливу на внутрішнє буття інший. По суті, йдеться про існуванні ізольованих субстанцій (підхід, що розвивається Декартом, Спінозою). Стосовно людини, ця проблема переформулюється як питання про співвідношення душі і тіла.
Вищим початком в будь-якому тілесному організмі виступає домінуюча ентелехія, що визначає рівень досконалості організму, його звязок зі світом. У тварин домінує душа в класичному сенсі, у людини - духовний початок, розумові здібності. Але душа в живому організмі повязана з тілом, виявляє і проявляє себе через тілесне.
Як же здійснюється звязок душевної і тілесної субстанцій? Розглядаючи питання про співвідношення духовних і тілесних явищ, Лейбніц керується принципом психофізичного паралелізму: душа і тіло автономні, здійснюють свої операції самостійно і незалежно один від одного. В той же час між ними існує зумовлена зверху гармонія; вони подібні до пари годин, які завжди показують один і той же час, оскільки запущені з найбільшою точністю.
"Я пояснив узгодженість душі і тіла прикладом синхронного руху двох маятників годинника різної конструкції в мить, коли показують однаковий час. Це могло статися трьома способами:
1) погоджувати їх так, щоб вони неодмінно гойдалися синхронно;
2) доручити кому-небудь регулювати їх рухи, роблячи їх синхронними;
3) побудувати новий годинник, настільки добротний і точний, щоб вони могли йти строго паралельно завдяки своїй конструкції.
Без сумніву, остання дорога найкраща".
Тобто Лейбніц, на відміну від Декарта, що говорив про механічну взаємодію душі і тіла, вперше вводить принцип психофізіологічного паралелізму, або функціональної відповідності, психічних станів і тілесних змін. Основою цієї відповідності виступає Бог як творець самого принципу "передвстановленої психофізіологічної гармонії". Завдяки ньому явища одній субстанції узгоджуються з феноменами інший, забезпечується цілісне буття і функціонування організму і світу.
5. Теорія пізнання і концепція природжених ідей Лейбніца
У роботі "Новий досвід про людський розум" Лейбніц критикує теорію Дж. Локка, що відкидає природжені ідеї і людину, що уподібнює свідомість, "чистій дошці". Він не розділяє в той же час і Декартову концепцію природжених ідей. Учений намагається визначити свій, середня дорога в рішенні цього питання.
Він погоджується з Локком в оцінці ролі відчуттів як необхідної умови пізнання, але вважає плотське знання неточним і помилковим. Дійсне знання, по Лейбніцу, досяжно лише на основі розуму і інтуїції. Він критично оцінює однобічний емпіричний підхід Локка, його вивід, що "немає нічого в розумі, чого б раніше не було у відчутті" і видозмінює його: "Немає нічого в розумі, чого б раніше не було в відчутті, окрім самого розуму". Це означає, що душа "природжена сама собі", що інтелект і його діяльність передують досвіду. Лейбніц вважає, що душа містить в собі "буття, єдність, тотожність, причину, сприйняття, міркування" і інші поняття, що не виводяться з відчуттів. Тобто їм признається наявність апріорних ідей. Але, на відміну від Декарта, він вважає, що ідеї знаходяться в розумі в зародковому стані, вони "природжені" як схильності, природні природні здібності. Намагаючись встановити звязок емпіричного і раціонального, Лейбніц відмовляється від індуктивної стратегії і відштовхується від раціонального як основи розвитку плотського досвіду. Відповідно, в самому розумі він бачить причину багато помилок пізнання.
Ідеї Лейбніца надали дію на І. Канта, І. Гербарта, стали предметом серйозних обговорень в науковій думці XVIII ст. Продуктивними були його ідеї про активність і мінливість станів свідомості, про різні рівні сприйняття, про наявність, поряд з усвідомленими також несвідомих психічних явищ.
Висновок
У системі Лейбніца істини факту обумовлені Божественним вибором, який, у свою чергу, спирається на закон достатньої підстави і на вічні істини, незалежні від волі Бога. Виходить, що світ у всій сукупності - це прямий наслідок вічних істин (своєрідний панлогізм, хоча не такий, як в Гегеля).
Докази буття Божія у Лейбніца не грають такої принципової ролі, як у Декарта, і по своєму характеру різко відрізняються від доказів великого французького філософа. Останній виходив перш за все з антропологічних передумов, із зіставлення недосконалості людини і досконалості ідеї Бога, що є у нього; і онтологічний доказ спирається у нього на антропологічне.
Проте слід зауважити, що вчення про "кращий зі світів" і про передвстановлену гармонію зовсім не є очевидними, і, крім того, вони, у свою чергу, грунтуються на існуванні Бога (круговий доказ).
Перш за все, слід зауважити, що Бог є гарантом достовірного знання у Лейбніца в абсолютно іншому сенсі, чим у Декарта; дане питання немає для філософії Лейбніца таким істотним і основоположним, яким він є для Декарта, в якого він лежить, так би мовити, на поверхні (хоча і представляє значні труднощі при інтерпретації), тоді як для того, щоб знайти у Лейбніца вислови на цю тему, не повязані з критикою переконань Декарта, необхідне уважне і цілеспрямоване вивчення вигадувань цього великого німецького філософа.
Отже, для Лейбні?/p>