Феномен постмодернізму
Дипломная работа - Культура и искусство
Другие дипломы по предмету Культура и искусство
еципієнта (глядача). Серед аспектів дослідження драми В. Сахновський Панкеєв пропонує вивчення конфлікту як рушійної сили драми, яка виникає в наслідок взаємодії характерів, що переслідують певні цілі, та обєктивно існуючих обставин; побудови (композиції) пєси як вираження її внутрішньої цілісності (єдності; "замкненості дії") та співвідношення між драмою і театром як вияву особливої (специфічної) принади драми. [15, с. 39]. Визначаючи поняття театральності, важливе для естетики ХХ ст., В. Халізев пише: "Драматургам, режисерам та акторам, які працюють у традиціях жанру драми (передусім психологічної), властиве намагання знизити, знівелювати, звести до мінімуму театральну яскравість дії [15, с. 39-40].
Співвідношення між постмодерністською парадигмою та драматургічною творчістю становить складну проблему, пошук і вирішення якої ми вбачаємо у зверненні до дослідження феномена "нової драми". Представники радикальних змін у драмі порубіжжя як у проблематиці, так і поетиці Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, А. Стріндберг, А. Піранделло, Б. Шоу та інші.
В європейському театрі відхід від класичного типу драми повязаний з ібсенівською традицією зведення соціальних протиріч до моральних конфліктів, з "камерним" театром А. Стріндберга, з руйнацією традиційної єдності у драмі Чехова, з введенням "груповою протагоніста" у творчості Г. Гауптмана, з драмою дискусією Б. Шоу, з "театром мовчання" М. Метерлінка з "театром масок" А. Піранделло тощо.
Крім того, "нова драма" увібрала в себе всі нові художні течії кінця ХІХ початку ХХ ст. і натуралізм, символізм, імпресіонізм, експересіонізм.
На початку 70-х рр. ХХ ст. постмодернізм як нова культурна парадигма, як "заперечувальна реакція на визначальну роль" вагомих дискурсів чи текстів [85, с. 46], окреслився у літературну формацію. У західному, термінологічну використанні феномен постмодернізму визначають категорії децентралізації, множинності преспектив як суспільного, так і художнього існування: "Постмодерністська творчість сповідує естетичний плюралізм і амбівалентність на всіх рівнях сюжетному, композиційному, образному, мікроструктури, хронотипу тощо; повноту уявлень без оцінок, культурологічне метапрочитання і співтворчість митця і реципієнта, синкретизм, міфологічність мислення (що поєднує історичні і метафізичні категорії), творче використання будь-яких традицій, ігнорування причинно-наслідкових звязків при конструюванні творів, оперті на принцип гри. [20. с. 56].
Художній процес у театральному житті Європи, багато в чому суголосний літературним тенденціям останньої чверті ХХ ст., спирається на поняття інтердисциплінарності. У театрі, з одного боку, посилюється тенденція до змішування синкретичних жанрів (мюзикл, вестерн, мелодрама), загалом типове для національної драматургічної моделі. З другого боку, знову відбувається процес "романізації" театру та театралізації у літературі, як на рубежі ХІХ-ХХ ст. У той час пєси "нової драми" засвідчували, кожна по-своєму, трагедію життя, конфліктність та кризовість кожної людини, що визначиило, на думку Зінгермана, процес "белетризації" драми нової оповідної інтерпретації театрального сюжету та театрального часу. Одним із новаторських жанрів постмодерністської свідомості у театральному просторі Європи 1970-1990-х рр. стає ліричний монолог у драматичній формі. Парадоксальність постмодернізму полягає в тому, що будучи стилем елітарного мистецтва він містить у собі і "масову культуру". На жаль, постмодернізм не може утвердити ідеї колективного єднання навколо національних символів, тому що основою його політики є деконструкція будь-яких фігур влади. [4, с. 165].
Для театрально-драматичного мистецтва двадцятого століття особливо важливою характеристикою стає гротескно-ігрове "переліцовування", традиційної патетичної афектації.
У книзі "Театр памяті та постмодерністська драма" Дж. Мелкін стверджує активну дію культурних процесів кінця ХХ ст. у пєсах англо-американських драматургів та розглядає зокрема функціонування постмодерністські конфігурації памяті в сучасному театральному процесі. Дослідниця доводить, що кожна пєса, визначена нею як постмодерністська, вимагає окремого та індивідуального підходу до аналізу: наприклад, для пєс С. Шепарда характерне прагнення привернути увагу до минулого нації, С. Л. Паркс розглядає расове питання та проблему загубленого кореня, що випливає з нього; німець Х. Мюллєр та австрієць Т. Бернхард вивчають причини комунізму та націоналізму. Не дивлячись на такі різні теми, пєси драматургів обєднує зображення найболючіших моментів в історії західної цивілізації та звернення до прихованих у колективній памяті табуйованих дискурсів. На думку Мелкін, постмодерністський театр памяті протистоїть модерністському і водночас продовжує його традиції в ньому помітне превалювання колективної свідомості над індивідуальною, театральністю над лінійністю. Дослідниця виходить з положення, що між культурними проявами модернізму і постмодернізму існує дуже тонка, не виразно окреслена грань. Для першого традиція лінійності викладу події лише де-не-де зазнає незначних змін, тоді як для останнього зречення цієї традиції надає можливість новій "театральності" пєс мемуарів.
Тенденцію до фрагментації творів митці постмодернізму успадковують від модерністського терену, водночас на власний лад інтерпретуючи експериментаторське тяжіння до подрібнення. [15, c. 44-45]. Незапе?/p>