Українсько-румунські відносини (1991-2008 рр.)
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
ериторії дійсно стануть одними з тих невеликих містків, який звяже нинішню, таку непросту українську державність з цінностями європеїзму.
Водночас слід відзначити, що обєднання Європи робить все більш актуальними проблеми інтеграції і співробітництва для тих країн, які тільки включаються у роботу загальноєвропейських структур[30] .
На етапі, коли і Україна і Румунія шукають гідне місце у системі загальноєвропейського господарювання, певну роль набуває також транскордонне співробітництво, котре покликане сприяти здійсненню більш тісних відносин між сусідами, поновленню втрачених позицій на ринках сусідніх держав, підняттю зовнішніх економічних взаємин на новий рівень.
У цьому контексті єврорегіони, як форма регіонального транскордонного співробітництва на рівні місцевих органів влади з найбільш високим рівнем інституціоналізації сприяють вирішенню, принаймні, двох принципових задач. Перша приведення субєктів обєднаної Європи до найбільш прийнятних для їхньої економічної (у широкому сенсі слова) самодостатності форм. Друга це відпрацювання механізму співробітництва і взаємодії, яка характерна для вже існуючих технологій у Євросоюзі.
Встановлення такого типу співробітництва в рамках відповідної діяльності європейських інститутів, забезпечує для них постійне співвідношення з сучасними європейськими стандартами. Тобто країни Центрально-Східної Європи отримують можливість мякого інтегрування у європейські структури, не порушуючи звичний для них контекст. В тому числі єврорегіони Верхній Прут та Нижній Дунай, а також Карпатський Єврорегіон, членами яких є прикордонні адміністративно-територіальні одиниці України і Румунії, в цілому, як форма виразу відомого принципу добросусідства на рівні місцевих органів влади і громад по різні боки кордону, стануть цінним вкладом в інтеграцію названих держав у нову Європу. [4]
Розділ 4. Сучасний стан українсько-румунських відносин
4.1 Співробітництво у галузі національних меншин. Українські громади
Чимало українців порозкидали по всіх континентах війни, голод, несправедливість, переслідування, а також пошуки кращої долі або невгамовна цікавість до життя, бажання бачити білий світ. Тому сьогодні вченим важко хоча б приблизно оцінити загальну кількість українців, що живуть в інших країнах. Їх, мабуть, не набагато менше, ніж тих, що мешкають вдома, в Україні. Але як би далеко від вітчизни людина не опинилася своєю чи чужою волею під тонким прошарком іноземних нашарувань із покоління в покоління зберігаються її національні риси. І коли зустрічаєш за кордоном своїх, то через дуже короткий час починає здаватися, що ми все життя були і є сусідами стільки спільного й рідного нас повязує[5] .
Історія й сьогодення. Перші українці опинилися в Румунії давно ще наприкінці XIX століття, після того, як Румунія стала сучасною незалежною державою. Друга хвиля міграції мала місце між двома світовими війнами, коли чимало людей або, не рухаючись з місця, опинилося в чужих країнах, або емігрувало в сусідні. В ті часи в Румунію переселилося близько мільйона українців головним чином сільське населення, яким воно, загалом, залишилося й сьогодні. Протягом багатьох десятиліть наші земляки в Румунії були фактично залишені напризволяще без власного проводу, без будь-якої духовної чи матеріальної допомоги з-за кордону.
На відміну від інших етнічних громад Румунії німців, словаків, болгар та ін., які майже завжди мали як фінансову, так і політичну підтримку своїх країн. СРСР же, як відомо, мало цікавився (у кращому випадку) життям своїх людей за кордоном. Також незалежній Україні до останнього часу було занадто ніколи (вся її державницька енергія поглинається політикою). Відсутність підтримки з боку історичної батьківщини не сприяла контактам між окремими групами українців на терені Румунії, а до того дозволяла минулим урядам Румунії повністю нехтувати незахищену меншину.
Найгірше було громаді в часи Чаушеску, коли всіх меншин підозрювали в нелояльності й навіть у шпигунстві. Ідеалом було тоді розчинення народів в румунському котлі (знайома для українців ситуація). Українські школи закривалися, а українці перетворювалися згідно з переписом на румун і дійсно втрачали власну ідентичність. Не дивно тому, що сьогодні в країні є чимало українськомовних громадян, які називають і вважають себе румунами.
Після 1989 року, однак, почалося відновлення українських шкіл або хоча б окремих предметів навчальних програм.
Першою серйозною спробою внутрішнього самоврядування румунських українців став Союз українців Румунії (СУР), утворений 1946 року за підтримки значної частини українців заради захисту прав українців як етнічної меншини. Ця організація найбільш підтримується в тих повітах країни, де існує найвищий рівень української ідентичності, зокрема в Сучаві.
Але українці не були б українцями, якби всі вони згуртувалися навколо одного тільки союзу. 1995 року група українців створила свій Демократичний союз українців Румунії (ДСУР). В країні існує також АГН Асоціація гуцульського народу. І це за умов, коли українці мають у парламенті Румунії тільки одне місце.
Українській громаді бракує, однак, також загальновизнаної солідної політичної програми, такої, скажімо, як вимоги повної національно-культурної автономії. Але сьогодні немає згоди навіть щодо самоназви окрім терміна українець, в країні й серед ук