Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
ня політичної влади між двома центрами партійним і радянським. Однак вибори до верховних рад союзних республік та місцевих рад породили одразу 15 нових центрів радянської влади, один із них безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова Б. Єльцин.
Розподіл політичних сил, який склався після виборів 1990 р., по-новому поставив питання про суверенітет союзних республік, демагогічно проголошуваний радянськими конституціями в усі часи, починаючи з 1922 р.
Декларацію про суверенітет вперше прийняла Верховна Рада Естонської РСР ще в листопаді 1938 р. У ній зазначалося, що влада на території Естонії належить парламентові республіки, а всі зміни й доповнення до Конституції СРСР набувають чинності на її території тільки після схвалення парламентом. Аналогічні рішення були прийняті Верховними Радами Латвії та Литви. Центральні комітети компартій республік Балтії виявилися солідарними з рішеннями своїх парламентів. Натомість Верховна Рада УРСР виступила із засудженням рішень Прибалтійських республік, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів. Відповідним чином реагували парламенти інших союзних республік, не кажучи вже про центральні органи влади.
Відразу після виборів у березні 1990 р. новообрана Верховна Рада Литовської РСР ухвалила Акт Про відновлення незалежності Литовської держави. Позачерговий зїзд народних депутатів СРСР прийняв постанову, яка визнавала це рішення не чинним. Однак 12 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б. Єльцина прийняла Верховна Рада Російської Федерації.
Приклад Росії надихнув українських парламентарів. 28 червня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет України. Через кілька днів у Москві відкрився XXVIII зїзд КПРС. Група з 63 українських народних депутатів, які були делегатами зїзду, виїхала до столиці СРСР. 5 липня від імені парламентської опозиції В. Чорновіл запропонував негайно відкликати їх для участі у розгляді найбільш доленосного для України питання. Пропозиція була настільки природною, що її змушена була схвалити більшість членів парламенту. Вперше опозиція і більшість голосували солідарно.
Підкоряючись цьому рішенню, основна частина делегатів зїзду КПРС повернулася до Києва. Однак Голова Верховної Ради В. Івашко оголосив 11 липня сенсаційну заяву, в якій повідомляв про своє бажання піти у відставку. Цього самого дня він балотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Ця посада в Москві видалася йому вагомішою, ніж посада лідера українського парламенту.
Політичне капітулянтство В. Івашка деморалізувало комуністичну більшість у Верховній Раді України і полегшило опозиції прийняття радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет республіки.
Враховуючи історичне значення документа, депутати багато разів зважували кожне формулювання, кожне слово Декларації про державний суверенітет. За їхніми дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текст Декларації був схвалений майже всіма членами Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилися чотири депутати, один утримався. 16 липня поіменним голосуванням Декларацію про державний суверенітет України було прийнято.
Державний суверенітет України визначався в Декларації як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною.
У частині документа, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, зокрема зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності впровадити власну грошову одиницю.
Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Усім національностям, які мешкали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.
У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.
3. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) та його історичне значення
23 серпня відбулася позачергова сесія парламенту республіки. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, із співдоповідями народні депутати О. Мороз та І. Юхновський. Того ж дня населення України дізналося про дії найвищих посадових осіб республіки, парламентарів Верховної Ради, представників більшості і опозиції, Кабінету Міністрів, ЦК КПУ.
Аналіз подій в Україні свідчив про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту її суверенітету. Л. Кравчук запропонував найближчим часом визначити і створити всі структури суверенітету та механізм