Теоретична географія Альфреда Вагнера
Информация - География
Другие материалы по предмету География
?ові, але й радуватися, що не залишили байдужими великих учених.
Перший поверхневий погляд на карту Землі.
Землю дуже важко вивчати, очевидно, тому, що кожний уважає її своєю власністю, має свою думку про те, чому варто бути на Землі, а чому, навпаки, не треба. Щоб не ображати відразу 6,5 мільярдів Землевласників, давайте будемо вважати, що ми вивчаємо далі не рідну матінку Землю, а якийсь космічний обєкт, відомий нам по знімках, що ми бачимо в перший раз і в якому нам все странно, незвично й дивно.
Отже, уявимо, що ми досліджуємо небесне тіло й вам принесли на експертизу чергову карту якоїсь планети. Дивлячись на неї, ви міркуєте вголос, втім, не вголос, а в письмовому виді, оскільки відразу складаєте звіт.
Більша частина планети покрита водою, основна частина суши покрита горами середньої висоти, але є й досить високі гірські системи. Особливо виділяється гірська система в лівій частині карти, де гори утворять майже що прямолінійний ланцюг, що перетинає все поле карти зверху долілиць. Виникає підозра, що на досліджуваній планеті існують кільцеві гірські системи, що оперізують її по окружностях великого кола. Такі окружності виникають при перетинанні сфери площиною, що проходить через її центр. У сферичній геометрії вони грають дуже важливу роль, будучи там аналогами евклідових прямих.
Досить кинути на карту всього тільки один погляд, щоб зрозуміти, що тільки що висловлена гіпотеза про наявність на землі якихось структур, що є прямими сферичної геометрії, дуже сміла. Можна сказати навіть більш виразно, вона настільки сміла, що відкриття, що вимагало пояснення, Альфреда Вегенера про збіг берегових ліній Африки й Америки могло б і потерпіти до тієї пори, поки не пояснений цей дивний феномен, що володіє безсумнівно глобальним характером. Якщо вірно пануюча нині теорію тектоніки плит, то ніяких кільцевих гірських систем у Землі бути не повинне - хаотичний рух плит повинне руйнувати структури, що є прямими сферичної геометрії, навіть якщо вони виникли випадково.
Щоб швидко перевірити: зробили ми з вами революційне чи відкриття ні, скористаємося глобусом. Для цього треба зняти сферу з осі обертання й натягнути на неї гнучку лінійку. Лінійка втримується на поверхні глобуса за рахунок сил тертя тільки в тому випадку, коли вона розташовується на окружності, що проходить через центр кулі. У цьому випадку вона виявляється, образно говорячи, у положенні Буриданова осла - якби вона була мало-мало лівіше, вона зісковзнула б уліво; якби мало-мало правіше, то вправо; а виявившись точно на окружності, вона ніяк не може вирішити, куди їй зісковзнути, і тому залишається на місці.
Лінійка, утримувана на сфері силами тертя, це зовсім не той інструмент, яким користуються в сферичній геометрії для проведення прямих, але адже й географія ніяк не є тією наукою, у якій пряма є природним обєктом, тільки рукотворні обєкти, вулиці, відрізки деяких доріг могли б пишатися своєї геометричністю.
Горизонтальні обєкти надзвичайно скривлені, тому коли ми говоримо, що площина проходить по горах, те не треба це розуміти буквально, треба дивитися через рожеві окуляри методу найменших квадратів, у тому розумінні, що частина гір лежить ліворуч, частина - праворуч, але гірські ланцюги йдуть у тім же напрямку й у безпосередній близькості.
Відкриття століття.
Лінійка показує, що гірська система Кордильєри-Анди, строго говорячи, не утворить кольдевої гірської системи. А от Скелясті гори точно лежать у площині, що проходить через центр Землі, і обумовлена ними площина завжди проходить по горах! Дійсно, лінія Скелястих гір, триваючи, підходить до Берингове протоці; звідти треба на Якутськ, Улан Батор, Джомолунгму; проходить недалеко від середини Індостану й, поринаючи в Індійський океан, проходить уздовж ланцюга Мальдівських островів, що є вершинами підводних гір (тобто гірські системи підводні і надводні супроводжують цю лінію те з однієї, то з іншої сторони).
Але із цим словесним описом надзвичайно незручно працювати. Із глобусом теж незручно, він круглий і на ньому видна тільки одна половина, втім, навіть це не зовсім правда, тому що, зони, які знаходяться близько до країв, зливаються й стають нерозрізнені через його кулястість. Цивілізація привчила нас працювати з малюнком на аркуші паперу, екрані компютера, із плоским кресленням, і із цим нічого поробити вже не можна. Ми хочемо бачити обєкт цілком, ми звикли працювати із кресленнями, а не із тривимірними моделями. Ця проблема з особливою гостротою встала при підготовці книги. Де взяти карти? Нерозумно предявляти як доказ фотографії глобуса з лінійкою на його поверхні!
Щоб одержати карту нашої планети, що відповідає проекції, при якій екватор проходить по Скелястих горах, ми вдалися до допомоги компютера. Уводячи ТЕТА = 75, PSI = 80, Fl = 0, одержуємо карту, на якій кільцева гірська система сполучена з екватором.
Зверніть увагу, от так, буденно й небагато нуднувато ми підтвердили найбільше відкриття. Стверджувати, що ніякої кільцевої гірської системи ні, нерозумно - вона є, на кожному глобусі це видно. Говорити, що це нічого не виходить, що цей випадковий збіг, - виходить, оголосити себе людиною легковажним. Дійсно, геологічна наука умудряється по одній надглибокій шпарі робити далеко, що йдуть висновки (тобто по крапці на поверхні Землі), тому відкриття нового класу глобальних обєктів - кільцевих гірських систем довжиною в 40 тисяч кілометрів, які нікому досліджувати не доводило, - безумовно є ва