Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні
Дипломная работа - Педагогика
Другие дипломы по предмету Педагогика
ає в геометричній прогресії.
На початку 90-х була заснована програма “Співдружність в освіті”, яка почала надавати можливості будь-якому громадянинові ЄС отримати бажану освіту на базі функціонуючих вищих навчальних закладів, не покидаючи своєї країни. Дистанційне навчання набуло поширення по всій Європі і в усьому світі. Так, лише у Великобританіїї понад 250 навчальних закладів здійснюють ДН, але безумовним лідером серед них у межах ЄС та в світі є Лондонський Відкритий університет, заснований у 1969 р. За останні 25 років через його філіали, за даними МАУ, підготовлено 2 млн слухачів, причому щорічно ступінь бакалавра отримують 6000 та реєструються на навчання 150 000 осіб [86, 105-107 ].
Крім того, вагомий вплив на розвиток ДН в ЄС мала Європейська асоціація університетів з дистанційної освіти (ЄАУДО), яка була заснована в січні 1987 р. з метою прискорення і підтримки створення мережі дистанцій-ного навчання на найвищому рівні. На цьому грунті було створено Європейський відкритий університет (МЄВУ), до мережі котрого входять 17 відкритих університетів і факультетів з 15 країн .
У даний час багатьма закордонними навчальними закладами накопичений значний досвід реалізації систем дистанційного навчання. Так. Іспанський Національний Університет Дистанційної Освіти функціонує вже більше 20 років і зараз містить у собі 58 навчальних центрів у країні і 9 за кордоном. Національний Центр Дистанційної Освіти у Франції забезпечує дистанційне навчання 35 тис. студентів у 120 країнах світу. У Великобританії більше 50 % програм на ступінь магістра в галузі управління проводиться з
використанням дистанційних технологій. Є цікавим і досвід розвитку дистанційної освіти в Росії, де в даний час кількість освітніх установ, відділень і центрів дистанційного навчання складає більш 200. “ЛІНК” російський партнер Відкритої Школи Бізнесу Британського Відкритого Університету забезпечує підготовку близько 7 тис. менеджерів у рік і здійснює свою діяльність через мережу регіональних навчальних центрів (близько 80) на території Росії і країн СНД, надаючи унікальну можливість одержати повноцінну освіту, що відповідає західному стандарту.
Успішне функціонування освітніх установ дистанційної освіти в Росії й у країнах далекого зарубіжжя свідчить про те, що дистанційне навчання сьогодні затребуване і, отже, буде швидко розвиватися, у тому числі й у нашій країні.
Одна із головних проблем життєдіяльності вищої школи проблема її фінансування. Аналіз структури фінансування європейських ВНЗ свідчить, що основне джерело фінансування освіти, згідно світових стандартів, це кошти державного та місцевих бюджетів. В США освіта є третьою за розмірами слідом за національною обороною й соціальним забезпеченням статтею витрат державного сектора. Не випадково, відповідно до деяких оцінок, 60-70 відсотків приросту національного доходу країни забезпечується за рахунок приросту знань і освіти.
Вищі навчальні заклади Німеччини фінансуються головним чином також із державних джерел. Основна частина коштів (біля 95 % ) надходить із бюджетів земель, решта із федерального бюджету. Федеральні витрати використовуються, в основному, для капітального будівництва. Проте останніми роками доля витрат на вищу освіту у валовому національному продукті значно скоротилась, що потребувало додаткових ресурсів [ 46, 181-182 ].
У Великій Британії широко використовується фінансування освітніх програм на основі партнерської участі держави та корпоративних спонсорів, що сприяє значному притоку коштів із приватного сектора [45, 132-133]. Застосування цієї практики сьогодні в Україні має важливе значення, оскільки в умовах дефіциту бюджетних коштів і нерозвиненого приватного сектора саме поєднання фінансових можливостей держави і зацікавлених підприємств, організацій, бізнесових кіл сприяло б збільшенню асигнувань на освіту.
У цілому структура фінансування витрат на освіту різниться залежно від рівня закладів освіти і національних особливостей, але спільним для європейської практики виступає єдність двох складових: наявності обгрунтованої і послідовної державної концепції, що враховує освітні традиції, цілі й орієнтири, а також можливість застосування індивідуального підходу до перерозподілу ресурсів.
Серед найважливіших аспектів освітніх реформ, здійснених у зарубіжних країнах протягом останніх десяти-пятнадцяти років, необхідно назвати зміни в управлінні освітою. Мова йде насамперед про перерозподіл відповідальності за прийняття рішень між різними рівнями управління. Реформи управління освітою на макрорівні (тобто на рівні національних систем освіти) полягали, головним чином, у прогресивній децентралізації управління і делегуванні великих повноважень суспільству [64, 165-169]. Управління освітою переважно грунтується на демократичних (виборних) засадах при широкій участі громадськості і контроль за освітянським процесом здійснює, головним чином, позавідомчий орган.
Провідною стає тенденція відмови від надмірної опіки урядових адміністрацій, впровадження принципу “зосередження влади всередині системи освіти”. У голандській концепції реформування освіти, що була прийнята у 1985 р., уряд гарантував відмову від планування та контролю вищої освіти, залишивши за собою тільки право на так зване “дистанційне управління” [108, 13]. Подібні позиції в цьому питанні займають уряди Бельгії, Фінляндії, Іспанії та Швеції.
У вищих навчальних закладах, зокрема, в університетах, які на Заході ?/p>