Становище на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944)
Информация - История
Другие материалы по предмету История
унію, Гітлер, утім, не збирався ділити з ними найцінніше. 16 липня 1941 року фюрер своїм наближеним особам заявив: Зараз відносини з Румунією гарні, але ніхто не знає, як ці відносини складуться в майбутньому. З цим треба рахуватись, і відповідно до цього ми повинні будувати свої кордони. Не слід ставити себе в залежність від третіх держав.
Незважаючи на те, що Румунія була сателітом і стратегічним партнером Нацистської Німеччини, з ряду позицій румуни намагалися проводити незалежну політику, особливо в Трансністрії, яку вважали своєю військовою здобиччю. Так, якщо на територіях, що потрапили під німецьку окупацію, вирішення єврейського питання означало поголовне знищення людей цієї національності, то в Трансністрії єврейські гетто проіснували всю війну. Гетто Трансністрії мали можливість користуватися підтримкою Міжнародного Червоного Хреста та єврейської общини Румунії. На території, підпорядкованій румунській адміністрації, здебільшого дотримувалися правила: євреїв масово не розстрілювати.
Надмірний лібералізм румунських союзників стосовно євреїв не схвалювався німцями. Зокрема, у листі до служби безпеки рейху від 14 січня 1942 р. імперський радник Ф. Шмідт доповідав: Румунський уряд на своєму кордоні, який знаходиться в 35 км від Вінниці, зібрав 60 000 євреїв, що становить украй небезпечну силу ворожого шпіонажу й саботажу, а також є розповсюджувачами епідемій та інфекційних захворювань... Необхідно краще охороняти кордон або запропонувати румунському урядові так вирішувати єврейське питання, як це робиться в німецькій зоні...
Головною ознакою перебування румунських окупантів на Вінниччині були масові пограбування, заборона українських шкіл, румунізація. На українських землях, які перейшли до Трансністрії, ліквідовувалися МТС, державні фабрики і заводи. Усе їхнє рухоме майно вивозилося до Румунії, а нерухоме роздавалося колишнім власникам чи політичним прихильникам окупантів. Якщо німецькі окупаційні власті для задоволення інтересів Німеччини проводили політику відновлення виробництва, організації економічного життя на загарбаній території, то румунська влада виявилася нездатною для такої ролі.
Румунські окупанти, як і німецькі, зберегли колгоспну систему господарювання, лише проголосивши колгоспи общинами та замінивши їх назви румунськими (так на вінницькій землі зявились общини Фурніка, Албіна, Плугатар, Вікторіята ін.). Левова частка виробленої в них продукції вилучалася губернаторством.
20 березня 1942 р. губернатор Г. Алексяну запровадив обовязкову трудову повинність для жителів Трансністрії. Усі особи віком від 16 до 40 років мали використовуватися на різних роботах воєнного характеру, на роботах для установ і підприємств громадських і приватних, а також на сільськогосподарських роботах екстреного характеру. Проте, на відміну від німців, румуни не переміщували населення з обжитих місць, більше того вони не дозволяли цього робити і самим німцям. Так з Бершадського, Крижопільського, Могилів-Подільського, Ободівського, Ольгопільського, Піщанського, Станіславчицького, Тростянецького, Томашпільського, Тульчинського, Шаргородського, Шпиківського, Чернівецького, Чечельницького, Ямпільського районів вивезено в нацистське рабство лише 1388 чол., тоді як із сусіднього з Трансністрією Гайсинського району, що перебував під німецькою окупацією 4862, не говорячи про Вінницю, звідки вивезено 13 400 чол. Особливо інтенсивно грабувалося сільське населення напередодні відступу румуно-німецьких загарбників. Причому як румунами, так і німцями.
Відступаючи під нищівними ударами Червоної армії, ворог руйнував міста, села, забирав у рабство населення. Перетворення в зону пустелі території України було стратегією Вермахту. Польові роботи належало припинити, зернові й олійні культури вимести повністю, включаючи насіннєвий фонд. Трактори, молотарки, інша сільськогосподарська техніка й запасні частини повинні бути вивезені. З України до Німеччини та Румунії потяглися незліченні ешелони, навантажені мільйонами тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурними цінностями. Розпочалося тотальне пограбування України. За період окупації з одного лише Ямпільського району було забрано 87 тракторів, 39 вантажних автомобілів, 9 комбайнів Комунар, 4075 голів коней, 719 волів, 2565 корів, 4914 свиней, 8046 овець, 855 лошат, 1880 телят, 30 946 птиці, 1391 віз, 748 саней, 59 265 ц зерна, 1600 ц цукру. За румунськими даними, наприкінці війни загальна вартість награбованого в СРСР майна становила близько 948 млрд. лей у довоєнній валюті (для порівняння: видаткова частина державного бюджету Румунії в 1941-1942 рр. становила всього 160 млрд. лей).
Звільнена від німецько-фашистських загарбників Вінниччина лежала в руїнах. Промисловість, транспорт області були зруйновані. З 579 підприємств повністю були зруйновані 376, серед них Вінницький суперфосфатний завод, швейна фабрика ім. Володарського, взуттєва фабрика, більшість цукрових заводів. Величезних матеріальних збитків окупанти заподіяли в сільській місцевості. Вони спалили і зруйнували 44230 будівель, в тому числі 4898 будинків виробничого призначення, 5455 житлових, 7166 тваринницьких ферм. Вивезли або зіпсували 4670 тракторів, 840 комбайнів, сотні інших сільгоспмашин, знищили 345 тис. голів великої рогатої худоби, 178 тис. коней, 450 тис. свиней, 151 тис. овець. Прямі збитки, заподіяні фашистами народному господарству області, становили