Соляні промисли Донеччини в XVII-18 століттях
Доклад - История
Другие доклады по предмету История
»яних заводах адміністрації також доводилось утримувати спеціальні команди, під наглядом яких приписані до заводів робітні люди виконували різні допоміжні роботи. Підтвердженням цього може служити такий факт. У жовтні 1740 р. Харківська полкова канцелярія доручила підпрапорному Матвеєву зібрати по сотнях і сопроводжувати до Бахмута 120 чол. 17 жовтня він повідомив канцелярію, що ще до відправки 26 чол. втекли і просив дозволу на відправку останніх, щоб і вони не розійшлися. 21 жовтня Матвеєв повідомляв, що з відправлених з ним 94 чол.( в т.ч. 40 з підводами) по дорозі втекло ще 12, з яких 6 навіть залишили свої підводи. Після прибуття до Бахмута Матвеєв повідомляв, що при ньому залишилося лише 23 чол.36.
На промислах приписані до заводів робітні люди працювали під наглядом солдат місцевого гарнізону. Так, згідно з рапортом комісара Торського батальйону Василя Кондратьєва від 24 січня 1763 р. його солдати знаходились "у содержания караулов в Торской заводской комисси, при денежной казне, в казенной кузнице и в заводах". Всього 22 чол. несли службу на вказаних дільницях, у тому числі і в двох варницях з 12 сковородами37. Незважаючи на те з червня по жовтень 1763 р., тобто за 5 місяців з Бахмутських і Торських соляних заводів втекло 105 чол., присланих із Бєлгородської і Воронезької губерній38.
Масові втечі приписаних до промислів селян, їх пошуки та конвоювання на промисли дорого обходились Соляній конторі, через що, у звязку із скороченням виварки солі, вона запропонувала ці повинності перекласти на самих солеварів і членів їх родин. Імператорським указом у липні 1765 р. було відмінено висилку на промисли для допоміжних робіт селян із Бєлгородської та Воронезької губерній, замінивши їх солеварами та членами їх родин.
6 липня в Бахмуті зібрали всіх членів солеварної команди (понад 150 чол.) для ознайомлення з цим указом. Після оголошення указу писарем Волнянським, солевари заявили, "что в казенные работы итить не желают". При цьому солевар Борис Андреєв підійшовши до прапорщика Голубкова, що відповідав за доведення указу до відома солеварів, не тільки образив, але й травмував його. Однак через солеварних отаманів адміністрація зуміла умовити солеварів приступити до роботи, а зачинщик протесту Борис Андреєв був покараний кнутом39. Варто також зазначити, що серед солеварів знаходив певний відгук і гайдамацький рух, що поширювався наприкінці 50 - у 60 рр. в Україні.
Неспокійна ситуація на Слобожанщині, зокрема боротьба запорожців проти наступу на їх володіння з боку не лише царського уряду, але й місцевих поміщиків, змусили царський уряд вжити ряд заходів, щоб запобігти конфліктам, особливо напередодні селянсько-козацької війни під керівництвом Омеляна Пугачова. На вимогу місцевої влади в район Бахмута направили Ряжський полк з артилерією. Після поразки повстання Пугачова в районі Сіверського Дінця і Бахмута деякий час діяв полковник Пугачова Василь Журба, збираючи "разбежавшихся" учасників руху40.
Отже, важкі умови життя в новозбудованих за розпорядженням царського уряду містах-острогах не лише робітних людей, яких царський уряд направляв на примусові роботи на соляних промислах, але й часто примусово поселених у них мешканців, зловживання воєвод не тільки викликали незадоволення й різні форми протестів (скарги на воєвод, втечі робітних людей із соляних заводів, примусово поселених мешканців із міст), але й їх активну участь у козацьких повстаннях другої половини XVII - початку XVIII ст., зокрема у заколоті І.Брюховецького, козацьких повстанннях С.Разіна та К.Булавіна. Фактично приводом до останнього була передача у відання казни соляних промислів на Бахмуті, якими до жовтня 1704 р. вільно користувалися не лише місцеві жителі, але й населення Слобожанщини та сусідніх районів Росії.
ВИСНОВКИ
Опрацьована література, публікації джерел і матеріали архівів дозволяють стверджувати, що достовірні відмості про постійне солеваріння на Торських соляних озерах (в межах нинішнього м. Словянська Донецької області) можна віднести до кінця XVI ст., а на річці Бахмут (нині, очевидно, через її оміління за нею закріпилася назва Бахмутка) - до останніх років XVII ст., коли, після зруйнування кримськими татарами в 1697 р. соляних варниць на Торі, місцеві жителі стали переселятися на Бахмут і займатися тут солеварінням, оскільки ропа бахмутських підземних джерел, розвіданих козаками Сухарівського юрту в 1683 р., виявилася більш якісною від води торських соляних озер.
На перших порах як на Торі, так і на Бахмуті сіль виварювалася "вільноварильниками"(приїжджими солеварами - чумаками). Переважно влітку, коли в процесі випаровування озер концентрація ропи підвищувалася, вони приїжджали цілими валками, щоб захиститися від нападів татар, зі своїми робітними людьми, казанами, заготовленими по дорозі дровами і, розташувавшись біля озер табором, варили сіль переважно 2-3 тиждні, після чого поверталися додому. Оскільки на одну двоволову мажу, як свідчать джерела, вони завантажували в середньому до 60 пудів солі, то зрозуміло, що вона призначалася не лише для власних потреб, але й надходила на ринок, даючи певний прибуток чумакам. За повідомленнями торських воєвод у 70-х рр. XVII ст. протягом літа на Торські озера приїжджало до 10000 вільноварильщиків, які за той час могли вивезти із промислів до 600000 пудів солі, що в загальній сумі давало чималі прибутки.
Тому зрозумілою стає вказівка московського уряду після зведення у 1663 р. на правому боці Сіверського Дінця Маяцького острогу про заведе