Розвиток уявлень про культуру в філософській думці від античності до сьогодення
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
° цивілізація куплена ціною відказу від єднання з “душею” природи, від символа як образа безсвідомої енергії, життєвої сили. Символи відкривають людині священне в природі й одночасно застерігають її від безпосереднього зіткнення з колосальною психічною енергією архетипів.
Вчення Юнга неодноразово підлягало критиці. І все ж зацікавленість до ідей автора “архетипів” зберігається й сьогодні. Свої перші кроки культура робила не тільки при тьмяному освітленні свідомості, але й під впливом могутніх поштовхів безсвідомої психіки первісних людей. Цей вплив залишив свої сліди і в міфах, і в релігії, і в культурній символіці й т.ін. Тому праці Юнга не тільки абсолютизація містичного та раціонального в житті людей: у них міститься оригінальна культурологічна концепція.
У XX ст. в культурології висувається структурно-антропологічна концепція. Вона склалася під впливом семіотики, лінгвістики, математики, кібернетики. Одним з видатних представників цього напрямку в дослідженні культури є К. Леві-Строс (1908), французький філософ, антрополог та етнограф.
Важливе місце в концепції Леві-Строса займає поняття безсвідомого. Для нього безсвідоме прихований механізм знакових систем. Справа в тому, що на безсвідомому рівні людина маніпулює знаками, будуючи з них фрази, тексти, але робить це, підкорюючись певним правилам, які напрацьовані колективно і стихійно і про які багато хто не здогадується. Ці правила елементи структури мови.
Безсвідома творчість людського духу, на думку Леві-Строса, і лежить в основі культури і мови, яка виступає як необхідна умова культури.
Наслідуючи Руссо, Леві-Строс ідеалізує “людський дух” первісних народів, їх міфологічне мислення. Сучасні європейські народи, за Леві-Стросом, втратили єдність чуттєвого і раціонального у своєму культурному житті, і це може призвести до деградації гуманізму.
Треба повернутися до досвіду первісної людини, відновити її єдність, цілістність. Тут важлива роль антропології. Або XXI ст. буде сторіччям гуманітарних наук, що складають в цілому науку про людину, або його не буде зовсім.
Й. Хейзінга (1872-1945) у своїй праці “Ното ludens” (“Людина, що грається”) захищає тезу про ігровий характер культури. Він вважає, що гра старіша за культуру, передує їй, створює її.
Свою зацікавленість до людини, що грається, Хейзінга обґрунтовує тим, що люди виявились не настільки розумними, як про це навіювало світле XVIII ст. у своєму шануванні Розуму.
Гра в концепції Хейзінги це культурно-історична універсалія. Як суспільний імпульс, старіший за культуру, гра заповнювала життя, примушувала рости форми архаїчної культури. Дух, що формує мову, кожного разу перескакував граючи з рівня матеріального на рівень думки. Культ переріс у священну гру. Поезія народилася у грі й почала жити завдяки формам гри. Музика і танець були грою. Мудрість і знання знаходили свій вираз в освячених змаганнях. Право відокремилось від звичаїв соціальної гри.
Огляд історії культури призводить вченого до висновку про зменшення ігрового елемента в культурі. Витиснення гри, що почалося у XVIII ст., завершилося до початку XIX ст. Духом суспільства опановує тверезе, прозаїчне поняття корисного.
Автор попереджає про руйнування культури, що йде від своїх витоків. Гра раніше культуро-творчий фактор тепер виродилася в сурогат ігрової діяльності в спорт. Останній перетворився на науково-організований азарт. Від єдності духовного і фізичного він зберіг низменну фізичну сторону. Культурна гра гра суспільна і загальнодоступна. Чим більше в ній учасників і менше глядачів, тим плідніша вона для особистості.
Духовну напругу культурної гри, на думку Хейзінги, втратило навіть мистецтво. В мистецтві виявилися два боки художньої діяльності: свободно-творча і суспільно-значуща. Маса людей споживає мистецтво, але не має його необхідною часткою свого життя і, тим більше, не створює його сама.
Тема гри надихала також іспанського філософа X. Ортегу-і-Гассета (1889-1955). Подібно до Хейзінги, Ортега піклується про долю сучасної культури. Шлях її рятування він вбачає у збереженні духовних цінностей аристократичної еліти.
Ортегу по праву називають теоретиком еліти. Свої соціологічні ідеї він достатньо визначено відобразив у книзі “Дегуманізація мистецтва”. Він вважає, що існують два різновиди роду людського: “народ”, або маса, що є “косною матерією історичного процесу”, та еліта особливо обдарована меншість, творці істинної культури. Доля “кращих” бути в меншості й битися з більшістю. Приблизно півтора сторіччя сірий натовп намагався представити “все суспільство”. З цим Ортега повязує всі болячки Європи. За його переконанням, наближається час, коли суспільство від політики до мистецтва знов почне формуватися, як повинно, у два ордени, або ранги: орден людей видатних і орден людей ординарних.
Іспанський теоретик намагається знайти орієнтир в хаосі культури, позбавленої внутрішнього ладу. Його уява створює ігрову утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Образ нового світовідчуття він розкриває на прикладі нового мистецтва (“модернізма”). Модернізм комічний за своїм характером, тому що незалежно від змісту саме мистецтво стає грою. Він визначає основні тенденції нового стилю: