Публіцистика Івана Дзюби
Курсовой проект - Литература
Другие курсовые по предмету Литература
. Треба, щоб її, безумовно, перевидавали. Треба, щоб вона була в програмі навчальних курсів і в кожній бібліотеці. А що сьогодні?
Але праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” все одно доходила до людей. Доходила по-різному: в рукописах, а частіше на хвилях радіоголосів, глушених ретельними “глушилками”. А ось переді мною “підривна література”: видання книги “Сучасністю” 1968 року, спеціально кишенькове, на цигарковому папері, щоб легше було перевозити через кордон. І провозили, і читали від дисидентів до ґебістів.
Загалом, оцінюючи з позицій сьогодення, ця книжка значно глибша від власної ж методології, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці (як і будь-який інший народ) можуть лишень як повноправна нація на основі своєї мови і своєї культури, будь-які спроби силоміць накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння. І при цьому, слід сказати, ще нікому, навіть добровільним “сексотам” КГБ з ученими ступенями, не вдалося знайти в текстах Івана Дзюби ані титли, ані коми, які б засвідчили неповагу до інших націй. Обєктом його критики були і є як імперські потуги (переважно російські, але не тільки), так і недієздатне вітчизняне культурне хуторянство і спроби вибудувати провінційний український шовінізм, який би закреслив вихід нації на універсальні світові обрії.
Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Вітольд Фокін уся ця партійно-номенклатурна рать не могла не знати тексту або, щонайменше, ідей “Інтернаціоналізму чи руфисікації?”. І не могла відмахнутися від того, що висловлював автор. Ці персонажі, звісно, не стали переконаними борцями за свободу України, за демократію, за національне відродження, але не зважати на потребу такої свободи і відродження вони вже не могли. Хоча втілення ідей свободи цією публікою виявилося аж надто своєрідним...
Іван Дзюба напередодні свого ювілею з гіркотою говорив:
“Якщо події будуть розвиватися так, як нині, то як були ми “українським гетто”, так і будемо “українським гетто”. Може, ще трішки більшим, може, трішки меншим. Але це все-таки наше “українське гетто”. Будемо розпалювати один одного, будемо сипати сіль на рани одне одному, але залишатимемося в оцьому колі, бо те, що ми говоримо, воно не сприймається і не доходить до тієї більшої маси. Тут вина і наша в тому, що ми не вміємо говорити, ми вміємо самі з собою говорити, але не вміємо говорити з тими, хто проти нас, або хто байдужий, або хто не розуміє. В нас цього вміння немає.
Але це не єдина причина і не тільки вина. А основне те, що дуже багато тупості, дуже багато хамства, дуже багато лінощів у сфері мови і культури. Ти можеш які завгодно глибокі й переконливі аргументи наводити, але йому це нецікаво, в нього є свій інтерес, він не хоче морочитися вивченням української мови. Навіщо йому зайвий клопіт? Вся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, “українські буржуазні націоналісти”, ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, а вони не знають і не хочуть знати.
Якщо раніше ці войовничі русифікатори недоговорювали все до кінця, то сьогодні вони ставлять питання так, що вони взагалі не просто громадяни України, а вони ті, хто уособлює Україну, хто говорить від імені України, хто має право на Україну, вони є Україна. Це вже страшно, бо від цього вже немає повороту до якоїсь нормальнішої ситуації.
Звичайно, є прекрасні люди серед росіян, серед російської інтелігенції, які розуміють всі ці проблеми, але їх мало. Так само, як нас у своєму середовищі мало, так і їх в своєму середовищі, і вони не впливають на ці загальні настрої, на те, що вирішує загальну картину, це сьогодні створює натовп. Не суспільство, не колектив якийсь, той чи інший колектив, український чи російський колектив, а створює натовп. Натовп, розпалюваний політиками, у яких є своя мета, і для здійснення цієї мети вони мають сили, мають гроші, а аргументів великих тут не треба”.
Свого часу навіть написана з марксистських вихідних позицій книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала вироком радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначив своє 75-ліття, пережив той лихий час. Дуже важко пережив, але й зараз він академік, співредактор Енциклопедії сучасної України, стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості як магістрального шляху до універсальності та всесвітньості вітчизняної культури, які він так палко боронив у написаному понад 40 років тому дослідженні “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожн