Проведення Польщею політики асиміляції та фальсифікації щодо українців
Информация - История
Другие материалы по предмету История
им з головних завдань державної політики на Волині воєвода вважав розвязання проблеми національного українського шкільництва, невирішеність якої вело до загострення польсько-українського антагонізму. Проте до українського шкільництва Г. Юзевський ставився упереджено. Реалізуючи програму польсько-українського зближення, він віддавав перевагу польським школам з обовязковим предметом української мови. Наприкінці 30-х рр. такий тип шкіл був домінуючим у структурі волинського початкового шкільництва. Це значною мірою зашкодило розвитку української освіти на Волині.
Досліджуючи конфесійну політику воєводської адміністрації, автор доводить, що її головна мета полягала в тому, аби перетворити православну церкву на Волині у дієвий чинник державної асиміляції місцевого українського населення. Однак намагання уряду підпорядкувати православну церкву політичним інтересам держави вело до загострення його стосунків з православними ієрархами. Останні, аби зміцнити свою незалежну позицію щодо уряду, робили певні поступки на користь українізації православної церкви, намагаючись при цьому втримати російський характер православя. Це ставало причиною виникнення чисельних міжконфесійних конфліктів на терені воєводства, загострення взаємин єпископату з православними віруючими, перетворення церкви в інструмент політичної боротьби та посилення сектантства.
Iстотним елементом тактики воєводи у реалiзацiї "волинської програми" було економiчне пiднесення воєводства, без якого iнтеграцiя Волинi до складу Речi Посполитої ставала неможливою. На переконання воєводи, лише рiст ефективностi сiльського господарства, матерiального добробуту населення могло привести до послаблення соціальних конфлiктiв i мiжнацiональних антагонiзмiв на Волинi. Вирiшальну роль при цьому вiн вiдводив державi, яка повинна була збiльшити свої iнвестицiї в економіку воєводства. Автором аналізуються основні напрямки соціально-економічної політики воєводської адміністрації.
Окреме місце у розділі відводиться аналізу позиції воєводи щодо національних меншин, котрі проживали на терені Волині у міжвоєвнний період (євреї, німці,чехи, росіяни). Особлива увага при цьому акцентується на тому, що у своїй оцінці Г. Юзевський виходив передовсім з того, чи відповідали інтереси тієї чи іншої національної групи цілям його політичної концепції.
Економічна криза 1929-1933 pp., яка боляче вдарила по українському селянству, ще більше загострила конфронтацію між українцями і польським колоніалізмом. Особливо погіршилися стосунки між галичанами і польськими колоністами. Влітку 1930 р. прокотилася хвиля селянських стихійних нападів на польські маєтки, їх підпалів та розгрому. Було зареєстровано близько 2200 актів саботажу. У відповідь уряд здійснив жорстокі акти покарання: в села Галичини вводилися підрозділи польської поліції та кавалерії для пацифікації (заспокоєння). Вони руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко били селян, а то й убивали їх. Було розгромлено 500 сіл, заарештовано 2000 чоловік, переважно молодих, третину їх засудили до різних строків тюремного увязнення.
В цей час Пілсудський розпустив парламент, посадив під арешт українських депутатів, а їх виборців, вдаючись до терору, примушували голосувати за польських кандидатів у депутати. Все це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстремізму з обох сторін. В цих умовах помірковані польські кола, уряд Польщі і ліберальне українське національно-демократичне обєднання (УНДО), деякі кооперативні лідери пішли на взаємні поступки і уклали обмежену угоду, відому під назвою Нормалізація, яка зобовязувала українців підтримувати інтереси польської держави, голосувати за бюджет, за що українці мали отримати невеликі поступки. Однак ненависть і недовіра в українському суспільстві були такими глибокими, що угода викликала лише роздратування та критику і була зірвана.
У другій половині 30-х років посилюється польський шовінізм та його агресивні акції проти українців. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували і цькували українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони польських стрільців, що переслідували і громили українські організації, особливо культурні. їх підтримували воєнні кола та релігійні католицькі діячі.
На Волині продовжувався наступ на православну церкву основну опору української самобутності в краї. Велася пропаганда окатоличення православних українців. Греко- чи римокатоликам власті передали 150 православних церков, а 190 по-варварському зруйнували. Із 389 православних церков, що діяли на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди тероризували місцевих жителів, змушували їх перейти в католицтво. Але переважна більшість віруючих зберігала вірність православній церкві.
Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією. Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але, на думку пілсудчиків, політично і національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у формуванні власної державності. Цю цивілізаційну місію брала на себе Польща. Планувалося, що потенці