Проблема походження слов'ян в історіографії
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Проблема походження словян в історіографії
Словяни одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо зясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам словянської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, словяни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини словян. Розглянемо деякі з них.
Найдавніша дунайська концепція повязана з імям літописця Нестора, який писав у своїй Повести временных лет: …по довгих же часах сіли словяни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, [від того], де сіли, на котрому місці. Ця концепція була підтримана П.Шафариком у монографії Словянські старожитності і ввійшла в літературу під назвою карпато-дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вона й донині має своїх послідовників як серед лінгвістів (О.М.Трубачов), так і серед археологів 1). І. Ляпушкін). Не позбулася прихильників і віслоодерська теорія, створена польськими науковцями Ю.Костшевським, М.Рудницьким і підтримана в значній своїй частині Т.Лер-Сплавинським. Зокрема, В.В. Сєдов та І. П.Русанова звязують походження словянських ранньосередньовічних старожитностей празької культури з памятками поморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н. є., які існували на території Польщі.
Третя, найчисленніша група дослідників істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів розміщує давніх словян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М.Фасмер, Н.А.Шахматов, В.П.Петров, Ф.П. Філін та ін.). За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена словянська належність ряду культур у цьому регіоні, але не раніше рубежа І тис. н. є.
Починаючи з 50х років зявлялися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологи М. І. Артамонов, П.М.Третьяков, Б.О.Рибаков, В.Генсель, спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх словян від Дніпра до Одри.
Спираючись на археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що словяни (прасловяни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим паче остання, яка обєднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення словян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того, важко визначити межі регіону, що його словяни (прасловяни) займали на певному етапі свого розвитку, й повязати ці межі з певними археологічними культурами або мовними явищами.
Ряд лінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі IIIII тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-словянська група. її археологічний відповідник культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Прасловянська спільність, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра. Диференційовані групи прасловян І тис. до н. є. Б.О.Рибаков повязує зі східною частиною лужицької та поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України.
Археологи, звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовими джерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології) тощо. А тому історичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез та більш чи менш вірогідних припущень. Зауважимо, що й можливості лінгвістики, висновки якої для вирішення проблем етногенезу нерідко мають вирішальне значення, стосовно епохи первісності обмежуються лише відкритими на території Середньої та Східної Європи пластами давньо-європейських гідронімів, які погано піддаються мовній диференціації.
Письмові джерела фіксують словян виразно, з привязкою до певної території лише починаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільнополітична сила. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Маврикій Стратег знають словян під іменем венедів, антів та склавінів і характеризують їх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної та Південно-Східної Європи. Йордан у своїй праці Гетика, написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племена Центральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляху свого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорноморя, й відзначає венедів, антів і склавінів. Венедів знали і більш ранні автори Пліній Старший (2379 рр.), Тацит (55120 рр.), Птолемей (100178 рр.) Вони також розміщали слов