Постмодернізм, постструктуралізм і психологічні новації
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
Постмодернізм, постструктуралізм і психологічні новації
Протягом останніх двох десятиліть у західних країнах виник не зовсім чіткий за своїм ідейним спрямуванням культурний напрям. Хоч перша згадка про постмодернізм датується 1917-м роком, лише наприкінці 60-х років набув своїх виразних форм і значень, спочатку в архітектурі, а далі в мистецтві в цілому, в літературі зокрема. Це поняття стали застосовувати також при визначенні явищ технологічного та соціального порядку.
Французький філософ Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) повернув це поняття до вирішення філософських проблем. Саме щодо філософії зявилися сумніви в її здатності висвітлити питання світогляду в чіткій структурній єдності.
Постмодернізм виражається в засадах, що не відкидають можливості людського впливу на предметний світ. Розкривається також серйозний опір такому впливові з боку предмета. Речі здійснюють помсту спробам людини реалізувати свої радикальні творчі проекти. Дійсність, реальність не можуть бути перетворені з "нерозумних" на "розумні".
Заперечення можливості перетворення світу містить у собі відмову його систематичного відображення. Обєктивний світ не можна вдосконалювати. У спробах його збагнення він виходить за будь-які схеми. Французький філософ постмодерністського спрямування Жал Бодріяр (нар. 1929) зазначає, що "подія завжди випереджає теорію". Антисистематичність було визнано однією з провідних рис цієї течії. Це не просто відмова від досягнення цілісності й повноти теоретичного осягнення дійсності. Мова йде про неможливість побудови жорстких замкнених систем політичних, економічних, мистецьких, у звязку з чим відкидаються традиційні опозиції "субєкт обєкт", "ціле частина", "зовнішнє внутрішнє", "реальне уявне" тощо.
З боку некласичної філософії та психології (психоаналіз, структуралізм) критикується також класична наукова та загальнокультурна парадигма. Ідею субєкта відкинуто саме як центр теоретичних міркувань. Виникає філософствування без субєкта ("скандальна ситуація"). Замість категорій субєктивності, інтенціональності, рефлексивності постають терміни "потік Бажання", "позаособистісні швидкості", "інтуїтивні інтенсивності"; мова йде про "деструкцію" повноти смислу, тотальності, яка не терпить порожнеч. Відкидається можливість відгуку первісних феноменів, що виражається в деривативних формах; окрема подія вже не повязується з першосмислом як своїм джерелом. На противагу цьому головна увага постмодернізму зосереджується на дисконтинуумі. Подія має розглядатися сама в собі, в її самодостатності. Відходить назад лінгвістичний аспект бачення предмета. Останній переходить у площин) "подібності" і "тілесності". Постають "філософія зінгулярності" (Віриліо), "мислення спокуси" (Бодріяр), "мислення інтенсивності" (Ліотар), "філософія Бажання" (Дельт та Гваттарї).
Постмодернізм ліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не на творі, а на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції та цитування, до колажу. Наявний відхід від опозицій "руйнування творення", серйозність гра" тощо. Будь-які сигніфікації умовні, тому їх треба ставити в лапки.
Представниками постмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. До непримиренних критиків постмодернізму належить Ю. Габермас німецький філософ і соціолог.
У постмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрям відкидає протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним та атрибутивним, ставить подію на перше місце, то саму подію і слід розуміти як учинок.
Інше важливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливість побудови наукової системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системи психології. Інакше як викладати психологічні знання? Протягом останніх тридцяти років структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок у розуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконали вражаючу за обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволі відрізняються між собою (остання теорія, наприклад, не використовує структурну лінгвістик} у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.
Постала критика ідей людської субєктивності. Було підкреслено, що термін "субєкт" істотно відрізняється від схожого терміна "індивідуальність". Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає, що людина є вільним, інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних і культурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософських працях. Розважте таку фразу: "Я мислю, отже існую". Декартове "Я" стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тільки автономне, а й звязане, і думка щодо іншої психічної території на противагу свідомості не може бути мислима. Декарт кваліфікує нас оповідниками, які уявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.
Леві-Стросс, провідний структураліст, називає людський субєкт центр буття "виродком філософії, який псується". Він стверджує, що остаточною метою наук про людину має бути не конституювання людини, а поділ її на частини, при якому втрачається головне цілісність. Це є підставою для формулювання га