Поняття психічного захворювання. Методи діагностики
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
рне захоплення відтінками індивідуального сприйняття таїть у собі небезпека неточних і субєктивних рішень. Можна так тонко заточити психопатологічний олівець, що він почне ламатися. Психіатри, що сповідають феноменологічний метод, бувають схильні в описі психічного статусу .і в інтерпретації висловлень хворого використовувати складні терміни, поняття й метафори, і завжди існує ризик, що вони не будуть сприйняті й зрозумілі однозначно іншими фахівцями.
Спірним є положення Ясперса про відсутність принципових розходжень між психологією й психопатологією й про те, що остання вивчає дійсні, тобто усвідомлювані самим хворим психічні процеси. Справа полягає в тім, що представлені в самозвіті хворого спостереження за своїми патологічними переживаннями самі по собі не є обєктивний факт психічного розладу. Самозвіт хворого являє собою вираження відносини хворого до свого щиросердечного стану. Пацієнт інтерпретує його, порівнюючи його зі знайомими йому станами в інших людей. Російський психолог О. Потебня писав: наші щиросердечні стани усвідомлюються лише в міру того, як ми виявляємо їх в інших або виражаємо в слові. Темними залишаються для нас ті особливості щиросердечного життя, які ми не виражаємо ніякими засобами і які ми не побачимо ні в кому, крім себе.
Вивчаючи самозвіт хворого про його внутрішні переживання, ми довідаємося, як його думки, почуття й учинки відбиваються в його власній свідомості, тобто судимо про його самосвідомість. Зміст самосвідомості залежить від досвіду хворого При першому контакті з лікарем-психіатром він може відзначити в себе відомі йому й бачені в інших людях симптоми хвороби, такі як головний біль, дратівливість, слабість, погана память, зниження настрою. Але ознаки хвороби, які йому менш відомі, наприклад, навязливі думки, тривогу, перекручене половий потяг, він відібє в самозвіті лише за допомогою навідних запитань лікаря. Ще більш утруднене відбиття в самосвідомості й самозвіті таких хворобливих переживань, які зовсім невідомі хворому й не мають аналогів у психіці здорової людини, наприклад псевдогалюцинацій, помилкового сприйняття розмірів і положення в просторі частин свого тіла (порушення "схеми тіла"). Усе, що не втримується в самосвідомості хворого, не одержить відбиття й у його самозвіті.
Після повторних зустрічей із психіатром хворої починає описувати раніше йому не відомі субєктивно тяжкі симптоми, користуючись засвоєними термінами й способом тлумачення їхнім лікарем. Все це не означає, що психопатологічні симптоми, незнайомі хворому й не відбиття, що знаходять, у його самосвідомості, у нього відсутні й що психіатр їх "вселяє", створює в пацієнта. Ці порушення, безсумнівно, є у хворого незалежно від його контактів із психіатром, і вони знаходять висвітлення в його міміці й поводженні. Але вони існують у вигляді "темних" відчуттів, недиференційованих тяжких внутрішніх переживань, що створюють загальний дискомфорт і впливають на поводження хворого. Це ще не синдром як такий, а контур синдрому, утворений патологічними змінами процесів вищої нервової діяльності в головному мозку. Архітектурний компонент синдрому, його інформаційна частина створюється в результаті досвіду спілкування. Так, хвора з депресією протягом довгого часу страждає від почуття безсилля, вона повна похмурих думок, робить спробу самогубства, зовнішній вигляд її відбиває стан пригніченості, але тільки після повторних бесід із психіатром вона починає скаржитися на тугу й детально неї аналізує, а на питання про те, з якого часу вона зрозуміла, що в неї туга, упевнено заявляє: "З тих пор, як стала спілкуватися із психіатром". Таким чином, самозвіт психічно хворого є результат взаємодії власного субєктивного досвіду й засвоєного їм досвіду інших людей, зокрема лікуючого лікаря-психіатра.
Те саме захворювання по-різному відбивається на психічному стані хворих, що належать до різних соціальних шарів і різних культур. Ці відносини вивчаються етнопсихіатрією - галуззю наукової психіатрії, що досліджує особливості психічних захворювань у різних етнічних групах населення з їхніми особливими традиціями й складними в суспільстві відносинами. Так, у суспільствах, де старіння людини веде до зниження його соціальної цінності, авторитету й самоповаги, старечі зміни особистості проявляються тривожними побоюваннями самітності, зубожіння, безпорадності. Падає інтерес до подій зовнішнього миру, зявляються егоїстичність, буркотливість, дрібязковість і скнарість. Ці зміни особистості в старості значно менш характерні в суспільствах, де соціальна роль людей похилого віку традиційно вважається значущою і в старих немає почуття власної малоцінності й непотрібності.
Зі зміною відносин особистості й суспільства багато в чому звязана й трансформація картин психічних захворювань - їх патоморфоз. Так, наприклад, в історичні періоди, коли алкоголізм серед населення зустрічалися порівняно рідко й алкоголіки відкидалися суспільством, алкогольна деградація особистості проявлялася психічними порушеннями й поводженням, що відповідало соціальній ролі, що відводиться алкоголікові: почуттям провини, хвастощами, асоціальним і нарочито розвязним поводженням, неохайністю в одязі й інших ознаках занепалої людини. У міру все більшого поширення алкоголізму й зростання терпимості до нього з боку суспільства серед осіб із цим захворюванням всі частіше зустрічаються люди зовні респектабельні, з почуттям влас