Польсько-литовські унії

Информация - История

Другие материалы по предмету История

?жновладців, які приймуть католицьку вiру.

Це знову ж таки викликало незадоволення православної частини населення й уже немолодий Вiтовт, відчуваючи небезпеку, вирішив відстоювати незалежність Литви. Проте задумане не вдалося - князь Вiтовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської унії, за якою великий князь мав би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла Ольгердовича (Ягайдового брата). Унаслідок цього в 1432 році вкотре спалахнула війна мiж Польщею і Литвою.

І без того скрутне становище Литовського князівства ускладнилося внутрiшнiм розколом i виникненням двох новоутворень: власне Литви на чолі з Сигізмундом та Великого князівства Руського (назва за літописом), де й далi княжив Свидригайло. Але вік цих двох держав, як і їхніх князів, був дуже короткий. Ягайло не міг допустити до влади нi Свидригайла, нi Сигізмунда.1440 року великим литовським князем коронували Ягайлового сина - 13-рiчного Казимира. Хоч новий князь відразу видав "Віленський привілей", який зрівнював права православної i католицької шляхти, відносини мiж Польщею та Литвою ще тривалий час були досить напруженими.

 

Люблінська унія 1659 року

 

Із середини ХV ст. головним напрямком експансії російських царів стала, як уже зазначалося, територія Великого князівства Литовського. Нездатність Литви (а частково й Польщі) самотужки чинити опір зовнiшнiй загрозі призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (обраного королем 1548 р.) окреслилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. Захоплення Іваном ІV 1563 р. Полоцька поставило під сумнів подальше існування Великого князівства Литовського, яке зазнало нищівної поразки. Попередити катастрофу могло тільки політичне обєднання Литви з Польщею. До того ж, незважаючи на введену у Литві 1447 р. заборону на роздачу землі іноземцям, польська шляхта різними способами захоплювала дедалі більше земельних угідь та адмiнiстративних посад на Волині, у Пiдляшшi та Подолії. Дрiбнi литовські, українські й бiлоруськi шляхтичі, незадоволені засиллям можновладної еліти, прагнули здобути в майбутній обєднаній державі такі самі привілеї, як i польська шляхта. Крім того, вони вважали, що спільними зусиллями легше буде протистояти турецько-татарськiй небезпеці. Петиції з вимогами реального союзу Литви й Польщі постійно надходили до великого князя литовського від представників литовського та українсько-білоруського населення. Але на сеймі 1551 р. литовські й українсько-бiлоруськi магнати виступили проти обєднання. Тоді через сім років середня й дрібна литовська знать та шляхта Волині й Підляшшя звернулися до польського короля з проханням взяти їх під свій захист через нездатність Великого князівства Литовського гарантувати своїм громадянам безпеку від вторгнень кримчаків та військ Москви.

Вiйськово-полiтичне суперництво Москви й Вільно за "спадщину Рюриковичів", тобто за володіння землями із православним україно-білоруським населенням, дедалі більше загострювалося з кінця ХV ст. у 1489 р. великий князь литовський Казимір Ягайлович одержав листа від Івана III, у якому той дорікав йому: "Наші міста й волості, i землі, i води король за собою тримає". На цей час Велике князівство Литовське мало територію майже 700 тис. квадратних кiлометрiв із 3,5 млн. населення, з яких було лише 500 тис. литовців.

Московська держава постійно завдавала шкоди литовським землям, використовуючи для цього Кримське ханство. Називаючи Менглi-Гiрея "братом i другом", Іван III писав йому: "Сідай на коня i йди на Литовську землю не гаючись!" Отже, почалися щорiчнi набіги татар, під час яких нападники вивозили сотні тисяч українців до Криму як бранців, знищували великі матерiальнi цiнностi.

Поразка, якої зазнала 8 вересня 1514 р.80-тисячна армія царя Василя III біля річки Кропивна під Оршею від обєднаного литовсько-польського війська під командуванням К. Острозького, не поклала краю завойовницьким планам Москви. Хоча в цій битві (своєрідному реванші за поразку литовців 14 липня 1500 р. на рiчцi Ведрошi, нині територія Смоленщини, коли в полон потрапив i сам воєвода К. Острозький) царське військо втратило близько 30 тис. убитими i 5 тис. полоненими, разом із 27 воєначальниками, цар підписав перемиря тільки 1522 року.

Істотно погіршилася ситуація для Великого князівства Литовського в період Лівонської війни, коли війська Івана ІV 15 лютого 1563 р. штурмом оволоділи центром князівства містом Полоцьк. Місто було розграбоване, 11 тис. жителів взято в полон, потім в Астрахані їх продавали в рабство перським купцям по З карбованці за людину. До Москви доправили обоз із золотими й срібними прикрасами та іншими коштовностями, пограбовано було бiблiотеку місцевого Софійського собору. Після цієї події прагнення литовської та бiлорусько-української шляхти (бiлорусiв тоді іменували "литвинами") укласти політичний союз із Польщею значно посилилось. Незважаючи на те, що всі сім уній між двома державами наприкiнцi ХІV - у другій половині ХVI ст. не стали тривалими, середня та дрібна православна й католицька шляхта Литви на сеймi, який зібрався восени 1562 р. під Вітебськом, виражаючи масове незадоволення диктатом магнатів, ухвалила: "Вчинити спільний сейм із поляками, щоб разом короля вибирати, мати спільну оборону, спільно соймикувати (проводити засідання сейму) i користуватись однаковими правами". Аби послабити пропольські настрої шляхти, магнатська опозиція унії на чолі із князем Радзивiллом 1