Політична діяльність Петлюри і Винниченка
Информация - История
Другие материалы по предмету История
я життєвих шляхів Винниченка і Петлюри, оцінка вкладу кожного з них у визвольні змагання українства має певною мірою умовний характер. В даному випадку йдеться про діячів, які внесли різний не за обсягом, а за характером праці в конкретних умовах вклад у загальну справу. З першої половини ХХ століття перед нами постає яскрава постать Володимира Винниченка одного з визначних інтелектуалів українства. Але розгляд багатющого художнього та наукового спадку цієї багатогранної креативної натури має поєднуватись з висвітленням її видатної громадсько-політичної діяльності. Адже він, за словами М. Жулинського, був художником, розіпятим на хресті політики. Вже під час навчання в Київському університеті став активним діячем українського революційного руху. Виключений в 1902 році з університету за агітацію серед студентів, а потім кинутий у вязницю, Винниченко після виходу на свободу поринає у вир суспільно-політичної діяльності, зокрема, гуртує тогочасну молодь для боротьби за українську справу. На зїзді РУПу в 1904 році він знайомиться з Петлюрою і залучає його до співпраці у щомісячнику Селянин. Хоча в їх доволі теплих стосунках ініціатива належала все ж Винниченку, обидва відігравали активну роль у заснуванні в 1905 році УСДРП. Винниченко став членом її Центрального комітету, а Петлюра завідувачем партійного видавництва.
Новий етап їхньої співпраці розпочався у 1917 році. Винниченко тоді перебував на гребені революційної хвилі легітимний заступник голови Української Центральної Ради, керівник першого національного уряду Генерального Секретаріату, автор і співавтор знаменитих універсалів Ради, Конституції Української Народної Республіки, голова Директорії. Він був одним із тих, хто формував і здійснював політику відродженої держави, активно боровся за здійснення віковічних прагнень українства, хоча й допускав прорахунки на своєму нелегкому життєвому шляху в пошуках оптимального поєднання національних і соціальних чинників визвольних змагань. Саме в такому сполученні бачив Винниченко запоруку успіху революційної боротьби. Потрапляючи в різні, нерідко непередбачувані, а часом карколомні ситуації, він завжди, нехтуючи особистою безпекою, піклувався про інтереси народу, намагався вирішувати відповідно до свого бачення нагальні проблеми українства.
Зокрема, він обстоював необхідність мати власні збройні сили для захисту завоювань народу. Конкретні ж пропозиції щодо їх характеру і навіть назви значною мірою обумовлювалися тодішніми обставинами. Зокрема, йшлося про необхідність мати не кастову, відірвану від народу мілітаристську силу, а невіддільне від нього і підконтрольне йому армійське формування, яке б спиралось на підтримку широкого загалу.
Факти свідчать про значний внесок і Симона Петлюри в справу визволення свого народу. Включившись в боротьбу за незалежну і вільну Україну, в тому числі під час селянських бунтів 1902 року, незважаючи на поневіряння та переслідування царських властей, він виступав на захист свого народу. Не обминула його й типова для того часу ілюзорна віра в можливість використати для народної справи допомогу держав, до складу яких входили тоді українські землі. Петлюра вів плідну публіцистичну діяльність. Його перу належать 125 есе, присвячених українській культурі, численні статті, виступи, документи з питань боротьби за свободу українського народу. Як прихильника в першу чергу національних чинників визволення Симона Петлюру після Лютневої революції обирають головою Українського військово-революційного комітету Західного фронту, де він перебував на службі спочатку санітаром, а потім функціонером Союза земств и городов. Зазначимо принагідно, що земські звязки і в майбутньому використовувались Петлюрою в інтересах революційної боротьби. В травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому зїзді у Києві, куди він прибув в якості делегата від Західного фронту, його обирають головою Українського Військового Генерального Комітету, а в червні призначають Генеральним секретарем військових справ. Такий перебіг життєвого шляху повязаний, звичайно, з попередньою активною революційною діяльністю, про яку добре знав його соратник Винниченко. Як керівник Генерального секретаріату він сприяв цьому призначенню, зокрема, з огляду на певні звязки Петлюри з військовими.
Хоча їхні особисті відносини, революційна співпраця не виключали розбіжностей позицій з деяких питань і взаємної критики, бо на першому місці і в одного і в другого були інтереси боротьби за народну справу. Політичні та державницькі структури, в яких вони співпрацювали, обидва розглядали не як якісь сімейні чи кланові угруповання для задоволення особистих прагнень, а як революційні організації, де взаємовідносини будуються на основі захисту українства.
Петлюрі випала нелегка ноша активної участі в створенні українських збройних сил, безпосереднього керівництва їх бойовими діями, важкого пошуку можливостей протистояти, іноді майже в безвихідних ситуаціях, агресивним підступам тих сил, які не могли змиритись з існуванням української національної державності. Організатор і командир Гайдамацького коша Слобідської України, член, а з лютого 1919 року, після відїзду Винниченка за кордон, голова Директорії й одночасно Головний отаман української армії, в найважчий для Української революції час він перебуває у вирі боротьби. Посада і бойова обстановка вимагали від нього специфічних дій, в тому числі й з огляду на одноосібний характ