Оспорюванні правочини та їх правові наслідки

Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство

Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство

? правочину недійсним? Якщо нікчемний правочин можна визнати в судовому порядку недійсним, то який термін позовної давності встановлений для цього?

На жаль, ці питання не в повній мірі знайшли своє закріплення у новому ЦК України.

В літературі обговорювалося питання: чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Одні цивілісти, зокрема, Д.М.Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду1. Такої ж точки зору підтримувався О.С. Іоффе2.

В.П. Шахматов вважав, що для оголошення нікчемної угоди недійсною судове рішення необхідно, однак, оскільки недійсність їх встановлена законом, то це має практичне значення, головним чином, для визначення наслідків недійсності3.

Н.В. Рабинович відмічала, що так звані нікчемні угоди потребують в оголошені недійсними судом, оскільки тільки він може встановити умови, відповідно закону, які тягнуть за собою недійсність. Крім того, рішення суду про недійсність угоди слугує підставою і для всіх наслідків, які закон із цим повязує. Якщо ж сторони не приступили до виконання так званої нікчемної угоди, то оголошення її судом недійсною підкреслює принципову недопустимість її виконання.

Проте ні ЦК РФ, ні ЦК України не закріпили положення про необхідність оголошення судом недійсними нікчемні угоди (правочини). Така прогалина закону в РФ була заповнена Пленумом Верховного суду РФ та Вищого арбітражного суду РФ, які вказали, що ЦК РФ не містить заборони звертатися до суду з подібним позовом.

Що ж до нового ЦК України, то аналіз його положень також дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Так, стаття 16 ЦК України, яка встановила способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачає одним із способів також визнання правочину недійсним. При цьому ця норма не обмежується тільки оспорюваними правочинами, а містить загальне визначення визнання правочину недійсним, тобто як оспорюваного, так і нікчемного.

Розглядаючи питання позовної давності з цієї категорії справи, слід зауважити, що ЦК УРСР 1963 року та судова практика з цієї категорії справ не обмежує терміну позовної давності при розгляді справ про визнання договору недійсним, оскільки вважається, що якщо договір недійсний, то такий договір є недійсним із моменту його укладення та не може породжувати будь-які правові наслідки.

Новий ЦК України дещо по іншому вирішує це питання. Так, статтею 257 встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Стаття 258 встановлює спеціальну позовну давність та в п. 3 цієї статті вказано, що позовна давність у пять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Пункт 4 передбачає позовну давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

З наведеної норми, можна дійти висновку, що на оспорюванні правочини розповсюджується загальний термін позовної давності у три роки, за виключенням статей 230 та 231 (недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства або обману) для яких встановлена спеціальна позовна давність у пять років. Щодо вимоги про застосування наслідків оспорюваної угоди, то також діє загальний термін позовної давності у три роки.

На звернення до суду з позовом про визнання правочину нікчемним, термін позовної давності ЦК України не встановлений, оскільки такі нікчемні правочини є, безумовно, недійсними незалежно від терміну, який пройшов із моменту його здійснення й виконання, тобто позовна давність не може змінювати їх характеру та юридичної суті. Що стосується вимог про застосування наслідків нікчемного правочину то, як уже вказувалося, позовна давність встановлена у 10 років.

1.3 Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР

 

Різні аспекти недійсності правочинів останнім часом стали предметом жвавого обговорення у вітчизняній літературі [1], [2], [3], [4], [5], [6], [7]. Такі дискусії особливо важливі в звязку з необхідністю осмислення та оцінки нововведень, привнесених у відповідне регулювання Цивільним і Господарським кодексами України, а також зясування, у якому напрямку варто змінювати це регулювання в роботі з узгодження цих кодексів, що зараз ведеться у Верховній Раді України. Цій роботі, однак, має передувати аналіз регулювання за Цивільним кодексом УРСР, який нещодавно втратив силу, та судової практики, що склалася. Саме це і є метою цієї статті.

Помилки регулювання за ЦК УРСР

ЦК УРСР був призначений для обслуговування майнового обороту у соціалістичному суспільстві (і успішно з цим справлявся). Тому, з одного боку, він не містив багатьох необхідних капіталістичному суспільству правових інститутів, а з іншого боку мав відповідну концептуальну спрямованість, не у всьому прийнятну сьогодні. Далеко не всі концептуальні вади зараз подолані, багато з них і досі негативно впливають на сучасне цивільне право України. Зокрема, виведення за радянських часів із цивільного обігу землі та повернення її в такий похапцем, у непродуманий спосіб має сьогодні наслідком штучний правовий відрив будинків та інших споруд від землі, визнання нерухомістю як землі, так і будинків, що на землі розташовані. Іншим прикладом може бути так званий принцип реального виконання, збережений чомусь і в ЦК України.

Втім, концептуальна спрямованість ЦК УРСР диктувалася тодішніми умовами. Якщо ж сприймати концептуальні заса