Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
о клас українців дуже малочисельний. Це і є бідою українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну... Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галіції, культуру якої цілком пересаджувати нам немає жодного сенсу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, й культури немає.
Адже галичани живуть недоїдками від німецького і польського столу.
Великороси і наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і малярство, і відмовлятися від цього свого високого і хорошого для того, щоб узяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно любязно пропонують галичани, просто смішно й немислимо..." [41, с.233-234].
Галичани, вважав П. Скоропадський, - окрема народність (гетьман навіть має надію, що їм вдасться її зберегти). Їхнє прагнення до мовно-культурної єдності з підросійськими українцями здається йому смішними й немислимими претензіями. Натомість мовно-культурну єдність східних українців з росіянами наш гетьман жодною мірою не ставить під сумнів. Цікавою є й арґументація, на якій базується його переконання в існуванні спільної російсько-української культури, - це участь багатьох українців у створенні російської культури.
Віра П. Скоропадського в російсько-українську мовно-культурну спільність була вірою у спільність визискувача і визискуваного, адже творення так званої російсько-української культури було однобічним: зросійщені українці активно працювали на утвердження й розвиток російської культури, росіяни ж не тільки не брали участі в українському культуротворчому процесі, але й всіляко протидіяли йому [35, с.29].
Отже, П. Скоропадському, вважає вже згаданий нами автор Л. Масенко, можемо з повним правом поступитися пальмою першості у створенні концепції двомовно-двокультурної України, яку пізніше так активно впроваджував у життя комуністичний режим. [33, с.28].
Для певного виправдання П. Скоропадського як людини (не як політика) слід сказати, що, на відміну від більшовиків, він справді вірив у можливість мирного співіснування в Україні двох культур. Чисто психологічно це пояснюється підсвідомим внутрішнім зусиллям гармонізувати кризовий стан малоросійської ідентичності, який гетьман переживав унаслідок загострення українсько-російського конфлікту. Час вимагав від нього чіткого вибору у національній орієнтації, але малоросійська свідомість, а точніше підсвідомість, нездатна відділити українське від російського, чинила опір і вимагала примирення конфліктуючих націй.
Як уже зазначалось, неусвідомлюване колаборантство П. Скоропадського особливо виразно виявляється у його ставленні до мовних і культурних проблем України. Гетьман постійно підкреслював своє прагнення повної обєктивності і безсторонності у вирішенні українсько-російського конфлікту на всіх його рівнях, пор.: "Визнаючи дві паралельні культури, як глава держави я намагався ставитися до обох таборів цілком безсторонньо і обєктивно" [41, с.54]. Але після понад двохсотлітнього гноблення української культури в Російській імперії вона потребувала від своєї держави найактивнішого захисту й підтримки. Лише така позиція української влади у вирішенні мовно-культурних проблем була б обєктивною і справедливою.
Суперечливість світогляду, як і глибинну відчуженість від української культури, ще виразніше виявляє гетьман у такому формулюванні з приводу тих же проблем: "Нехай буде боротьба двох культур, це галузь, де насильство не потрібне" [41, с.48] Саме слово "боротьба", яким окреслює гетьман стосунки двох культур в Україні і яке відповідає справжньому станові речей, виключає можливість їх мирного співіснування. Кінцеву мету такої позиції значно відвертіше, до речі, формулювали пізніше представники більшовицької влади.
Цинізм більшовиків був, безперечно, чужий натурі П. Скоропадського. Але малоросійство гетьмана, його неспроможність усвідомити себе провідником самостійної нації диктувало йому хибну політику компромісної тактики, постійний пошук міфічної "середньої" лінії між українцями і росіянами, що було нічим іншим, як спробою проекції власної ущербної, "проміжної" національної самоідентифікації на весь український соціум. [35, с.27]
Характерним у цьому звязку є пояснення мотивів, якими керувався П. Скоропадський, збираючись очолити з німецькою допомогою Українську державу. "І справді, озираючись навкруги, - пише він, - я рішуче не бачив нікого, хто б у даний момент підходив для того, щоб цей обовязок взяти на себе. З українців нікого, всі вони мрійники або крайні шовіністи галіційської орієнтації, - ні за ким з них великороси на Україні не підуть. З великоросів також нікого не було (українці цього ніколи, до речі, не допустили б). І от поступово я надумав, що дійсно найбільш підходящий - я. По-перше, в українських колах мене добре знають, по-друге, я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси" [41, с.133].
На принципі "середини" як на головному в своїй політичній діяльності П. Скоропадський наголошував постійно: "Було дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ні з однією, ні з другою я не міг погодитися і тримався середини" [41, с.47]. "Я думав, що партія, яку я мав намір створити, повинна була якраз вести до певних компромісів, як справа, так і зліва, в соціальному відношенні і в великоросійському і в українському питаннях у сенсі націоналістичному" [41, с.123].